#людивійни

Сьогодні особливий допис. Допис про особливих людей війни — дітей.

Йому 12 років. Коли йому було 3 — його мама пішла на війну в 2014 році, та не бачила його майже пів року. Коли почалась війна, він прокинувся о 5 ранку від ракетного вибуху зовсім недалеко від нашого будинку. Він довго їхав кудись у невідомість. Ночував в бомбосховищах, стояв в чергах на кордонах, жив в умовах, в яких дитині жити майже неможливо. Постійно питав маму, що відбувається в Україні. Що з її знайомими військовими. І саме болюче- коли він повернеться додому.

Дитина, яка професійно займалась футболом, набрала лишніх 10 кг ваги. Намагався виходити онлайн на уроки, ходив в іноземну школу. Іноді дуже гірко, по дитячому, плакав.

До нього неможливо було доторкнутися. Напруження м'язів було таке, як пружина, яку затисли до такого ступеня, що далі вже неможливо.

Він, хлопчик трохи більше 3- х років. Дитина з особливими потребами. Для якої рутина — це єдина можлива модель життя. Якій потрібно лікування, постійна корекція, дефектолог, невролог, та рутине, послідовне, щоденне життя.

Був момент коли він перестав їсти зовсім. От зовсім. І це не просто слова. Коли кожну ложку йогурта потрібно було засовувати в нього з істериками. Дитина, яка майже виходила в нуль, перестала тримати навіть слину. Я зараз дуже серьозно.

Він місяць спав в дитячій касці пожежника.

Він чудом не потрапив під машину в іншій країні, бо почав тікати куди очі бачать, у будь — якому напрямку. Він не отримував ні лікування, ні корекцію майже 3 місяці. Його не брали в садочок.

Він завмер. Було таке враження, що він відмовився жити.

Він, також, хлопчик трохи більше ніж 3 роки. За 3 місяці він став дуже дорослим. Не тому що він хотів, тому що, певно, вибрав таку модель виживання. Він робив такі речі, і будував такі речення, що й не кожний дорослий зміг би.

Він адаптовувався, не знаю, як йому це вдавалося, після кожного переїзду. Він єдиний з дітей, хто приходив і жалів маму. Цілував їй руки. А в очах було таке розуміння — що мама не знала, це їй здається, чи він насправді розуміє краще за нею, що відбувається в їх житті.

Одного разу, на майданчику, де лишили будівельні матеріали, він почав тягати дошки і казати мамі : " мама, не плач, я збудую нам дім"

Діти війни.

Діти, в яких вкрали дитинство

Діти, в яких вкрали можливість та час вийти в нормотипічність.

Діти, котрі знають, що таке війна та біжансво.

Діти, які проїхали тисячі кілометрів.

Діти, які втратили власний дім.

Діти, які знають, що таке їхати у невідомість.

Діти, які вже знають, як жити, коли завтра може не бути.

Діти. Як же за вас болить.