Цей шалений марафон хочеться зупинити. 
Поставити на паузу. Відійти в сторону. Просто переїхати в іншу країну. 
Бо витримувати такий шалений тягар втоми, болю, знесилення, кількості інформації, постійних нових завдань — просто неможливо. 
Здається, ось це ти завершить, та стане легше. 
Ось це закінчу, і поїду побачу дітей. 
Ось скоро стане легше. Ось — ось. 
І ще думаєш: «Я бачила все, мене більше нічого не виб'є з колії». Я навіть заборонила ходити собі на поховання, домовилась з власним сумлінням,  що обійду та поїду до всіх після Перемоги. 
Але ні. Нічого не закінчується. Затяжний фільм жахів про Апокаліпсіс, в якому ти граєш роль, і хочеш вже почути : «знято, закінчили». Але все новий дубль за дублем повторюється знову і знову кожен день. 
Чи ти сидиш в кінотеатрі і хочеться вийти з сеансу, бо немає сил терпіти психоемоційне навантаження. 
Перестаєш задавати собі питання: «Коли, ну коли, ну коли це все закінчиться? Коли меня повернуть моє вкрадене життя. Майже рік. Я вже не можу, я бачила вже все». 
А потім будинок в Дніпрі, і люди які кричать з під завалів, і мешканці міста які стали поруч з рятувальниками. І ти розумієш, що сьогодні загинув хтось інший, не ти. Але ж ним міг бути й ти. 
Ніякого довготривалого планування. Хоча б на тиждень, та хоча б на 3-4 дні. День прожив, зранку забіг по новій. 
Ми внутрішньо змирились, кожен з нас, що завтра може бути хтось з нас. Або хтось з наших родин. Або чоловік, брат, побратим тих, хто тримає небо над кожним з нас. 
На когось зриваєшся ти, хтось зривається на тебе. Вага стрімко летить, хоча все здається нижче бути не може. 
За що ж ухопитися? За яку думку? Бо приходить розуміння, що це все надовго. Але ти розумієш, що це твоя доля, народитися на цій землі, народитися в такий час. І чомусь так сталось. Тому тобі, мені, кожному з нас просто треба триматись. Триматись за повітря, якщо більше немає за що. 
Бо дуже вже хочеться голосно піднявши голову вгору  крикнути в Всесвіт: " та давайте вже ваш довбаний астероїд, таке не може на землі коїться", але згадуєш всіх, хто віддав своє життя, опускаєш голову і говориш триста тридцять якийсь раз за останні триста тридцять скільки- то діб за весь цей час: "роби що можеш, і будь що буде".