Обидва мої дідусі — pociяни. Кохайтеся, чорнобриві — в нашій родині тоді не мало популярності.
В росії я була один раз у житті — у родичів одного з дідусів. Але коли тобі 9 чи 10, ти мало що можеш згадати. Трохи дивний спосіб життя, дивний акцент, незрозумілі слова типу «бражка». Решту спогадів наводнює Дон і запах смаженої риби.
Зате в дорослому віці вже можеш критично оцінити підслухану чужу розмову скайпом з «тією стороною». Причому розмови скайпом з родичами з pociйської глибинки — за змістом мало відрізнялися від дискусії телефоном з родичами з пiтєpa. А та, своєю чергою, від почутого у pociйcькому телевізорі.
Скільки себе пам'ятаю, я зростала посеред книжок. Ну тобто в буквальному сенсі, моє дитяче ліжко підпирало височенну стіну з книжковими полицями. Роками на мене дивилися Конан-Варвар і величезний Шай-Хулуд. Тато з мамою багато років збирали бібліотеку для нас із братом. Звісно, вся вона російською.
Мені 32, і я не впевнена, що колись читатиму ці книжки. Так буває. Зате тепер я теж збираю свою бібліотеку. З українських видавців, українських письменників, поетів і українських перекладів.
А як інакше, якщо десь зі старших курсів я вже могла самотужки захищати своїх улюблених українських письменників, поетів і музикантів. Від зверхності, насмішок і зневажливого тону. Від небажання хоча б уявити їх окремо від общєпонятних пісатєлєй, поєтов і музикантов. Я не тримаю зла, бо як могло бути інакше в місті, де на тебе з кожного екрана, з кожної обкладинки дивилася як не Пугачова, так Пєлєвін. Можна сказати, я тоді відстоювала простір під свою власну бібліотеку.
Я особисто знаю кількох нормальних росіян. Вірніше, росіянок. А знаєте, як їх ідентифікувати? Їх не видно. Ми спілкуємося в приваті, іноді вони пропонують якусь допомогу. Вони не тільки не дзвонять мені в скайп, щоб порятувати від пpaклятиx бeндep. Але й не влаштовують під моїми постами цигaнoчкy з виходом «а мєня за што? а я же xapoшaя». Вони не ініціюють панельних дискусій на 200 коментарів на тему, що українцям робити з Достоєвським в українських школах.
Сама не знаю, що їх спонукає. Гарне ставлення до мене, такт, чи божевільна думка, що в Європі 50 країн і тобі не обов'язково займати стілець на кожній панельній дискусії в кожному конференц залі.
Пам'ятаєте, як у розпал епідемії ковіду найвищою формою турботи було не контактувати з рідними та близькими? Самоізолюватися, щоб не нашкодити їм. Думаю, існує в світі приблизно 0,0001% pociян, які розуміють, що тепер кoвiд — це вони. І якщо про них в цій країні так багато говорять — то це не тому, що дуже скучили і хочуть почути їхню безцінну думку. І що тут уже не важить ніяка половинка етнічного походження чи pociйська бібліотека, поруч з якою пройшло дитинство.
А важить те, що тепер я можу давати мамі книжки зі своєї бібліотеки. І попри будь-яке етнічне походження чи родичів на Дону і в пiтєpe мама давно не ведеться на панельні дискусії дідуся «ти же pyccкая». І ми з нею сходимося на думці, як круто, що українська молодь вважає, що «Чим більше pociян ми вб'ємо зараз, тим менше pociян доведеться вбивaти нашим дітям». І добре б нам бути хоч трохи вартими такої молоді.
