Я вакцинована двома дозами. Хочете розкажу, що відчуваю я? Я відчуваю розпач, коли чую сирени швидких по місту, і коли дивлюся на графіки смертності в Україні та інших європейських країнах.
Я відчуваю сором, приниження, коли читаю новини про чергову партію підробних сертифікатів, які вилучили в українців на кордоні.
Я відчуваю страх, коли рахую місяці від другої дози Coronavac в травні у моїх близьких і знаю, що їм поки не світить третя доза.
Я відчуваю жаль, коли на місці улюбленої кав'ярні знаходжу оголошення про оренду, чи читаю про ще одне видавництво, яке не пережило карантин.
Я не знаю, де тут має поміститися зверхність, зловтіха, снобізм чи кайф від власної «вакцинованої крутості». Немає вільних слотів.
Я почуваюся поросятком з казки, що живе в кам'яному будиночку. А довкола більшість будиночків дерев'яні, солом'яні й паперові. І всі вони палають, і все палає. І не йдеться вже про жодного вовка, він давно згорів. І твій будиночок, наче, більш безпечний, і піску ти наготував про запас і води, й піни, але це не скасовує того, що все довкола охоплено вогнем. І ти не знаєш, де запалає наступного разу, і чи вистоїть твій будиночок та будиночки твоїх близьких.
І так, коли довкола розпач, сором, страх та жаль — ти шукаєш однодумців, шукаєш людей, з якими у вас спільні цінності та спільні уявлення про здоровий глузд.
І ти шукаєш острівці безпеки, де менший ризик, що людина зніме маску, щоб смачно на тебе начхати.
Я не знаю, чи це поділ на «свій-чужий». Такий поділ присутній завжди, чим би ви не переймалися: питанням війни з Pociєю, українською мовою, євроінтеграцією, правами людини, реформою Уляни Супрун, антикорупційним законодавством чи гуманним ставленням до тварин. Ну навряд, якщо ви любите тварин — ви підете на пікнік з чуваком, який виклав фото підстреленого лева у себе на фейсбуці. Скрізь ми шукаємо «своїх» людей. Якимись відмінностями ми готові знехтувати, не помічати їх, якимись — ні. Вгадайте, до якої групи відносяться питання, пов'язані зі смертельною небезпекою.
Мені здається, що сарказм, іронія, срачі на фейсбуці — це найменш шкідлива та цілком зрозуміла реакція на ситуацію смертельної небезпеки. Просто щоб не втратити клепку, коли за раціональні, науково обґрунтовані погляди ти раптом стаєш дивною маргінальною меншістю — з активним антирухом та повним нерозумінням, коли це все нарешті закінчиться. І чим закінчиться.
