Через маленький зріст ти стоїш на банках з компотом над каструлею, тримаючи лікті високо на рівні грудей: в одній руці довгий черпак для супу, в іншій — два великі складені пластикові стаканчики з серветкою посередині. Бо суп гарячий. Вчора я вперше волонтерила на точці Обед без бед, де роздають безкоштовну їжу. Перше, що нам доведеться прийняти: в Києві є люди, яким не вистачає грошей на продукти. На хіпстерському Подолі таких вчора назбиралося 97. Дуже різні люди. Сиві чоловіки з поглядом університетського професора з-під окулярів. Дідусі в пом'ятих, але парадних білих піджаках попри спеку.
- Ви сьогодні такий красивий! Кому горбушку?
- Давайте, це щоб дівчата цілували, — сміється дідусь.
- А мені пом'якше, — просить бабуся з вологими очима в прозорій хустці. — Зуби скінчилися, нема грошей вставити.
В черзі тихі, спокійні бабусі, і в кожній ти, звісно, впізнаєш свою. Деякі хлопи, схожі на заробітчан на будівництві, штовхаються, нарікають, що не дісталася занадто рідка порція. В чомусь каструля з куркою, картоплею і морквою — це лотерея, але все в порядку черги, по талончикам. Складно сказати напевно, хто ці люди, і шо їх привело за гарячим обідом в таку спеку. Про це не встигаєш подумати, головне завдання — довести рухи до машинного автоматизму і нічого не розлити.
Та сьогодні хороший день, всім вистачило, починають підходити за добавкою. Раптом чути якусь метушню:
- Адміністратор сказав, посуд не викидати.
Літня жінка з аристократичною поставою, красивим рудим волоссям, але не профарбованими коренями, майстерно добирає слова:
- З цих тарілок ми вже їли. Я хочу пити компот з чистого посуду, на те він і одноразовий.
Гостей годують простою, проте завдяки закладам-партнерам, цілком ресторанною їжею. То чому б не видати по другому колу чистий посуд? Без проблем.
- Суп ще лишився! Кому ще супу?
- Дівчино, давайте мені. Ах, гдє мої 17 лєт?
- А мої де? — сміється дівчина.
У відповідь на протягнуту тарілку обов'язково дякують і бажають гарного дня. І ти дякуєш. Просто так. А на прощання підходять ще раз окремо подякувати і сказати, що все було дуже смачно. Старенькі в цей момент дуже схожі на дітей.
Маленька жінка з блідим обличчям, з тих, що перші розпізнають судний день, говорить комусь:
- У неї на їжу грошей немає, а зуби собі вставила нові! Зі слонової кістки зуби, сама бачила!
Придивляєшся, поруч із жінкою нікого немає. Мимоволі думаєш про слонів і чомусь згадуєш, скільки коштувала остання куплена сукня.
З думок тебе вириває літня жінка в капелюсі з квіткою і ціпком у руці.
- А я вперше, можна мені супу?
- Чому ж ви так пізно, ми ж на першу годину збираємося?
- Я не могла раніше, в мене ноги болять.
Ти дивишся на дно каструлі і розумієш, що там вистачить максимум на півстакану. Обіцяєш дати подвійну порцію хліба, в голові проноситься, чи не бігти в магазин ще терміново купити продуктів.
Не буду дошукуватися причин, чому в нашій країні люди вимушені отримувати порцію гарячого супу завдяки благодійникам. Мабуть, на якомусь етапі щось пішло не так. У всіх нас. В Києві працюють три пункти Обед без Бед: на Подолі, на Мінській і на бульварі Вацлава Гавела — щодня, окрім суботи, з 13:00, допоки вистачить їжі, зазвичай це не більше години. Я вам передати не можу, що це за відчуття: коли протягаєш стаканчик із супом, і на мить твої пальці торкаються пальців іншої людини. Все дуже просто: вона потребує допомоги, а ти можеш їй допомогти, тут і зараз, жодної магії. Я б побажала Життєлюбу, щоб ці точки поскоріше закрилися, бо в них одного дня зникла потреба. Але поки це далеко не так. Приходьте, ви тут насправді потрібні.
