Обідаєш у кафе.
Поки несуть їжу, переглядаєш на телефоні стрічку новин.
... ... ... ...
За сусідній столик сідає трійця молодиків — хіпстери, чи як їх там? Розмовляють московською, голосно, інколи лунає лайка.
Пульс підвищується, поглядом шукаєш офіціанта, щоби поскаржитись. Погляд мимоволі зупиняється на ножі.
Чуєш, що сусіди обговорюють Зеленського та його цирк. Які вони блазні, брехуни, дурні і все теє, що зранку обговорював з колегами на роботі.
Згадуєш, що виріс у русифікованому місті. Що від школи до аспірантурі вчився московською. Що досі користуєшся московською у побуті, та й на роботі частенько.
Що у часи хуліганської юності неодноразово чув від старших зауваження (м'яко кажучи) за голосні розмови та регіт у громадських місцях.
Що матюкався. Що і зараз інколи лаєшся
І думаєш — та нічого, нормальна у нас молодь. Не гірша за нас. Хай добре їдять, сили набираються.
