З кожним часом ти починаєш розуміти те просте, що раніше не міг зрозуміти. Ніби й не тупий, але потрібен час, обставини, досвід. Нещодавно я зробив відкриття. Не знаю, наскільки логічно в мене вийде його донести до вас, але я спробую.

В Україні все ще превалює переконання, що «держава завжди щось повинна». Повинна забеспечувати щось, обов'язково дешево або безкоштовно. Повинна сплачувати щось, обов'язково у великій кількості. При цьому, так само розповсюджено переконання, що обманути державу або підлизнути чиновнику заради якихось благ — це нормально.

Але з'явилися волонтери. Я не ідеалізую їх: є серед волонтерів ідейні романтики, є навпаки — циніки, є й взагалі махінатори. До волонтерства приходять з різних мотивів. Бачать його по-різному, через це відбуваються перманентні волонтерські розборки.

Спостерігаючи за волонтерськими срачами розумієш, що теза «волонтери мають йти у владу» хибна. Я теж вірив в цю тезу. Тепер мені здається, що волонтерство несе іншу, набагато більш широку місію.

Само по собі волонтерство в якийсь момент було модним, а зараз стало навіть буденним. Не дивлячись на злодійкуватість можновладців, на фейковість багатьох реформ, на особисте скрутне матеріальне становище волонтери продовжують допомагати. Допомагати — це стало кредо дуже багатьох людей. Вони не можуть інакше.

І тут згадується знаменита фраза президента США Джона Кенеді, яку я раніше не розумів: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, питай, що ти можешь зробити для своєї країни.»

Ця теза — повна протилежність совковій та й сучасній українській: «держава завжди щось повинна».

В штатах меценацтво, волонтерство — дуже поширені, це стиль життя. Люди, підприємці самі фінансують свої оркестри, якісь заходи, будівництво закладів для старих людей тощо. Тобто це не забота держави. Забота держави забезпечувати можливість чесно заробляти і скільки хочеш, і якомога меньше лізти в життя громадян, якомога меньше контролювати, перевіряти та регулювати.

А в нас те все державне, з радянських часів. Оркестри, міські концерти, заклади для старих людей. Більш того — поліклініки, лікарні, школи, виши... Доля приватних коштів в основоположних напрямках (медицина, освіта) досі дуже й дуже мала. А там, в штатах, навпаки. Доля державних коштів невелика.

От розумієте, це зовсім інша модель, категорично інша, яка нашому суспільству досі не зрозуміла. Не зрозуміла суспільству, яке пережило важкі часи будівництва комунізму та потребує щоденного вправляння мізків. Я не ідеалізую США, але спосіб життя та мислення, що його я описую, викликає захоплення.

Сподіваюсь, волонтерство та меценацтво увійде в кров і мозок українців, що допомагати, віддавати стане буденно так само, як і відстоювати свої права. Коли ти сподіваєшся не на державу, а на себе — ти почуваєшся більш гідно. Коли ти мінімально залежиш від примх держави, а максимально від себе — ти почуваєшся більш вільно. Це ж дуже просто!

Згадайте: «Я сплачую податки...», «Ви живете на мої податки...», «Згідно Конституції...», «Зачитайте мені мої права...»

Ось це поки для нас недосяжно. Поки що дуже маленький відсоток українців дійсно вільні та почуваються гідно.

Теза Кенеді — це рецепт свободи. Волонтерство та меценацтво — шлях до свободи та справжньої гідності.

-------------

Хочете допомогти дітям в зоні АТО та військовим? Звертайтесь до мого друга Олега Піротехніка. Перевірена людина, з якою ми часто їздемо разом. Олег їздить в АТО регулярно, мінімум двічі на тиждень, в різні міста.

4149 4978 5466 2642 Абрамычев Олег, Приват банк

Разом до перемоги!