Винайдення ядерної зброї змінило світову геополітику і принципи ведення війн загалом – як збройних протистоянь, так і дипломатичних, геоекономічних та культурно-ідеологічних. Довгий час ядерна кнопка вважалася «останнім аргументом», а в історіографії різних країн швидка капітуляція Японії подавалася як прямий наслідок удару по Хіросімі та Нагасакі. Ми не беремось обговорювати доцільність та історичну обґрунтованість таких тверджень, ключовим для нас є інше – це сприйняття росіянами власної військової спроможності через призму ядерної кнопки, та сприйняття європейців відповідних погроз росіян.

Спершу звернемося до аналогій. Як уже було описано у попередньому матеріалі, росіяни свідомо обрали собі роль міжнародного терориста-злочинця та заклали цю рольову модель в основу власної ідентичності. Тож існування серед інших народів і націй для росіян – це як розпивання водки за гаражами в очікуванні нічного полювання на «лохів», щоб отримати «халяву». Коли у процесі полювання ціль починає чинити спротив і кличе на поміч своїх друзів, світовий гопник завжди знає, що може дістати гранату, вийняти чеку і чекати, поки всі розбіжаться і залишать йому його «халяву». Гопнику не потрібно підривати гранату, щоб цілі зрозуміли, якою буде шкода, бо є легенда про те, як на іншому кінці міста колись давно відірвало руку одному мешканцю від подібної гранати.

З одного боку, ця аналогія говорить нам, що тяглість уявлення про наслідки ядерного удару і наявність досвіду реакції постраждалої країни на цей удар зумовлюють невідворотні поступки на користь того, хто погрожує цим ударом. Проте не все так просто, як здається. Адже з іншого боку, що робити, якщо ціль відмовиться йти на поступки? Кидати гранату і підірватися самому? Кидати гранату, тікати і втратити халяву? Тікати і зганьбитися? Зараз ми говоримо про т.зв. реальну політику. Тобто про те, що дійсно може відбуватися на геополітичній арені.

А тепер звернімося до сприйняття цієї ситуації. Уявімо, що на вулиці навколо бойовища цих країн з вікон дивляться люди, які підтримують кожен свою сторону конфлікту. Частина з них – росіяни, і сторонній спостерігач може здивуватися, чому вони залишаються спокійними, коли їхній улюбленець програє у цьому конфлікті. І ось тут найцікавіше, а саме трансформація поглядів народу рф на потенцію власної армії:

  1. Ще з радянських часів росіяни не можуть навіть припустити, що їхня армія може програвати. Вони не можуть в це повірити і відкидають будь-які дані, які цьому суперечать. Так побудована уся їхня історіографія і пропаганда. Цей наратив було активно підтримано в 90-их і він живе донині.
  2. З часом кількість сумнівів про спроможність армії наростає, а з ними і сила заперечення. З'являються повідомлення від очевидців, ветеранів, просочується інформація про корупційні схеми. Відкинути ці сумніви частково допомагає свята віра у головного злочинця серед усіх злочинців – їхнього лідера.
  3. Проте щоб не зіштовхуватися з реальністю, росіяни вигадують байку про всесильну ядерну зброю. Про те, як усі країни «впадуть на коліна» перед міццю російської армії. (Бачите, як наратив про ядерну зброю сплітається з наративом про міць армії і відбувається перенесення позитивних емоцій з одного на інший?)
  4. Після чого усі виконавці будь-яких військових наказів на усіх рівнях отримують можливість розслабитися і не бути дуже старанними, адже ядерна зброя все одно всіх врятує.

За час, поки увесь народ рф вірив у чудодійність ядерної зброї, окремі його елементи – виконавці на різних військових і навколовійськових щаблях – мали величезне вікно можливостей і моральне право для звичного для рф способу збагачення – крадіжок і грабежу, у цьому випадку власної країни.

Ось і виходить, що атлети, які роками вправлялися у майстерності боротьби зіштовхуються із широким запухлим колишнім спортсменом, який у цей час нічого особливо не робив, а лише беріг свою гранату з повною впевненістю у її дієвості.

Тож ядерна кнопка для росіян це лише солодка пігулка, яка на певний час дає можливість забути про власну військову імпотенцію, так само, як війни з країнами, що стали на демократичний та націєтворчий шлях, є пігулками від громадянської імпотенції та способом її заперечення, проте це вже тема іншої (певно однієї з наступних) статей.

Головним висновком є те, що ядерний шантаж – це ліки власне для самих росіян. Таки собі фальшивий замінник власної потенції. Чи може це бути страшно для європейців, в тому числі українців – ні звичайно.

По-перше тому, що як і все інше в рф – ядерний ланцюжок працює погано. Навіть задіяний – він не спрацює. По-друге, всі в рф – паталогічні боягузи, тому серед виконавців точно станеться психоемоційний збій. Третє і основне – якщо неадекватному шизофренику захочеться застосувати зброю, страх у жертви його зупинить? 24.02.22 рф застосувала зброю до України та її мирного населення, без причин та навіть фальшивих провокацій. ПРОСТО ТАК – тільки тому, що терористам з рф так захотілось. І їм не треба було ніяких навіть причин для цього – крім однієї – існування вільної від рф України. І що зробили жителі України – злякались армії чи ядерного шантажу рф. Ні – бо страх нічому не допоможе і на що не вплине, і нічого не змінить в першу чергу для нападника. А от відсутність страху та єдність на стороні європейців та українців змінює все — бо спільні дії та протистояння ядерному шантажу та агресії веде до Перемоги!  

Метою цього тексту не є оцінити відсоткову ймовірність завдання ядерного удару чи масштаби шкоди, яку він може завдати. Ми лише закликаємо не бути жертвою чужих ілюзій, залишатися на позиції сили і за будь-яких умов вірити у нашу спільну Перемогу.

 

Богдан Бевза

Андрій Гінкул