Чи знаємо ми, українці, як болить колективна травма? Як роками пульсують у наших головах сум, ненависть і гнітючі думки про кричущу несправедливість подій, що сталися за десятки років до нашого народження. Як через трагічні уроки минулого ми боїмося майбутнього. Так, ми знаємо. Ми відчуваємо і переживаємо колективні травми минулого, намагаючись змінити думки і поведінку всередині себе, своєї спільноти і своєї держави. З кожним проговорюванням та тверезим аналізом подій минулого ми зцілюємося і стаємо сильнішими.

І є результат. Коли 24 лютого ворог вчергове поперся на нашу територію, ми, враховуючи попередній історичний досвід, відкинули усі політичні та ідеологічні чвари, об'єдналися та разом стали на захист нашої Держави. Єдиної для всіх. Це один із позитивних показників зцілення від травм минулого: визнання своїх помилок, визначення висновків та застосування цих висновків до подібної ситуації у сьогоденні. Так ми проявили власну спроможність як нації.

Атомізована і роками пригноблювана Україна змогла за роки незалежності віднайти свою ідентичність, оприявнити власну велику історію і культуру, прийняти помилки минулого і об'єднатися навколо ідеї державного будівництва та Спільного Майбутнього. Україна як держава та українці як нація показали власну спроможність, прийшовши до неї через болісне рефлексування, політичні протиборства та комплекси меншовартості. Але українці приймають власне Я та говорять світові: «Так, ми українці. І ми такі: сміливі, творчі, войовничі, хоробрі, вільні, православні, вольові і горді. І ми європейці».

А що буває, якщо замість болючого переживання травми заперечувати її та шукати винних у власних бідах у всіх навколо? У таких випадках від відчуття злості на себе через власну неспроможність і безсилля генерується озлоблення до світу, усі навколо звинувачуються у власних бідах і поразках, і формується ідея помсти усьому світові за власне безсилля. Усі, хто досяг хоча б чогось, стають заклятими ворогами, адже саме існування інших стає загрозою, бо віддзеркалює безсилля і неспроможність. Нічого не нагадує?

Ось так і зараз народ рф звинувачує «колективний захід» у власних бідах. І саме народ рф, переживши приниження у російсько-японській війні 1905 року, намагався довести власну силу у першій світовій і знову був принижений іншими. Реваншизм зіграв злий жарт і злоба маргіналів посипалася на тих, хто зміг чогось досягти всередині країни. Так само бажання захопити Польщу та Фінляндію відображали неспроможність збудувати власну економіку та армію. І подальше 2-річне приниження від німецької армії це довело. Щоби вижити, довелося знову принижуватися і просити допомоги у того ж таки «колективного заходу», а потім, щоб не визнавати власної слабкості, усе життя це заперечувати, виплачуючи борги за зброю та супутні товари. Далі приниження в Афганістані – і бажання помститися «гірським людям» в Чечні, і знову мимо і намарно. Історія росії та її народу – це історія поразок і принижень. Поразок на військовому, економічному, дипломатичному, культурному, дискурсивному, науковому та інших (майже усіх) фронтах. Це історія постійного намагання довести власну силу і постійного приниження від власної неспроможності. Обхезатися і втекти стали звичайною моделлю поведінки росіянина. Невдачі на усіх фронтах спричиняють і невдачу у державному будівництві. Народ, що без упину жадав і жадає помсти, щоразу будував державу на принципах ненависті, реваншизму і зневаги.

Одна непережита і невідрефлексована колективна травма спричиняла вияв агресії, який створював нову колективну травму, яка знову спричиняла агресію і так по колу. Виглядає так, що після отримання мінімальних спроможностей у спадок від Русі та у дар від Орди, московські квазідержавні утворення намагалися відсепаруватися від батьків: від матері-Русі і батька-Орди. Це «дитина», яка не змогла нічого досягти самостійно, а тому привласнила здобутки батьків і сусідів. А коли брехня почала відкриватися, зрозуміла, що вижити має лише хтось один.

Народ рф загруз у власній безпомічності і збудував таку ж безпомічну державу, яка здатна лише смоктати (в основному) нафту і газ із землі. До речі, чужої, вкраденої та захопленої, як і все інше. Безсиллям і озлобленістю повністю просякнутий владний дискурс і усе суспільство. І кінця-краю немає спробам рф чогось досягти, які приречені на провал, поки вони ґрунтуються на непережитих травмах. А після неминучої поразки від України – ймовірність усвідомити та пережити наявним в народу рф дискурсом вже точно дорівнюватиме нулю. 

Що буде з цієї державою і цим народом у майбутньому – вирішуватимуть ЗСУ і міжнародна спільнота, проте для нас необхідно зрозуміти головний урок: проживання колективних травм – це робота, яку потрібно робити кожному з нас, щоб впевнено рухатися вперед і разом продовжувати будувати нашу власну країну та якісно краще українське суспільство. І лише повноцінна рефлексія усіх подій та системна робота з пам'яттю з боку громадян і держави, навіть якщо це важко і не дуже приємно, дає можливість стати психологічно здоровою нацією. Для цього і працюймо!

Богдан Бевза

Андрій Гінкул