Повернувшись із фронтів імперії Ґабсбурґів, загартовані австрійською муштрою і суворими воєнними буднями, галичани не знали, куди себе подіти в мирному житті. Сповнені ілюзій і віри у світле майбутнє, поїхали на допомогу братам-українцям аж до Києва. Що з того вийшло, всім відомо. Брати-українці не зацінили патріотичного пориву бойових галицьких офіцерів, чий професійний досвід виглядав як більмо на оці тогочасної безхребетної влади. Бо лучче ж просто перестать стрєлять і домовитись десь посередині. В результаті німці зайшли до Києва як великі миротворці, влаштували переворот, а полк УСС був з ганьбою роззброєний та розформований.
Далі договорняки з Росією, потім з поляками, врешті влада – радам і тут у братів случілся перший голод, такий відносно лайт-формат, так би мовити. Але не дійшло.
В Галичині натомість підростало молоде покоління патріотів, котре в умовах жорстокої політики пацифікації, яку активно провадила новоспечена Польська держава, продовжувало боротьбу за власну ідентичність, влаштовуючи атентати і системно розвиваючи підпілля. У Львівському університеті поляки влаштовували «день без жида», а на Волині сталося те, що мало статися за таких обставин. Повстанський рух набирав серйозних обертів. Коновалець поїхав у турне ближнім зарубіжжям у пошуках підтримки західних партнерів, а Бандера вже на той час встиг сісти за ґрати.
За Збручем після плавного переходу непу в політику розкуркулення до братів щось злегка почало доходити. Але було вже надто пізно. Ілюзія про щасливе майбутнє розбилась об жахливу реальність 33тього. Кто бил нікєм, той став усім, закон про 5 колосків і всьо такоє. Гітлер же на той час ще тільки-но прийшов до влади, причому у цілком легітимний спосіб, обраний демократичною більшістю в 32%.
Далі Сандармох і пакт Молотова-Ріббентропа. Вселенське зло концентрується ближче до епіцентру. Облога Львова, і у вересні 39го асвабадітелі зайшли до міста, голі, босі і голодні. Легенди про молоко в ноцниках (прим. — від польського «ваза ноцна», тобто нічний горщик, такий полив'яний з вушком і з кришечкою, куди панство справляло нужду), походи охвіцерської «еліти» до театру в комбінаціях (прим. — вид нижньої білизни, така тоненька мереживна жіноча сорочка на бретельках, яку вдягали під сукню чи блузку зі спідницею), миття голови в унітазі донедавна викликали обурення і недовіру в цивілізованої частини суспільства. Мовляв, ті западенці такі вже самозакохані, чого лише не попридумують. Але факти – річ уперта. Наприклад, задокументовані численні спогади очевидців. А ще — тюрма на Лонцького. Це такий музей у Львові, де теж задокументовані злочини асвабадітєлєй. То була Буча того часу. І коли через приблизно 80 років історія зробила черговий виток своєї спіралі, то нічого нового нє случілось: ті ж самі асвабадітєлі все так же дивувались з чуда техніки – унітазу, крали білизну і розстрілювали беззбройних українців у потилицю. І якби не інтернет та відкритість кордонів, то знову ніхто б не повірив. Бо таке на здорову голову просто не налазить.
Але зараз важливо інше. Теперішня українська влада була обрана у цілком легітимний спосіб демократичною більшістю в 73%. І коли критично постало питання захисту держави, ми почули таку ж саму риторику, як і сто років тому: надо просто пєрєстать стрєлять і дагаваріваться гдє-та па срєдінє. Ну насправді, якщо вже на то пішло, то я предпочитаю по Збруч. Цього нам буде більш, ніж достатньо, бо ще й своїх рагулів вистачає, з якими теж треба якось давати раду. І УПЦ МП, і нащадків НКВД у третьому-четвертому поколінні, які нікуди не ділись і абсолютно не збираються інтегруватись. У них період напіврозпаду на порядок вищий за період напіврозпаду продуктів чорнобильської катастрофи.
Наші західні терени знову заполонили нові машенькі, сєні, вєні, бєні і бєні-матєрі, каторим какая разніца, всє далжни і ето всьо із-за вас, місцеві перешиванці дерибанять все, що добре і погано лежить, а найбільш боєздатна частина автохтонного населення знову або в окопі, або вже продовжує нести почесну варту в лавах небесного легіону. Але одне таки тішить: що бій прийняла нарешті вся Україна і що загартовані суворими воєнними буднями, ветерани цієї війни також не зможуть сидіти мовчки. Чи таки зможуть? І що далі? Перемога? Перемир'я? Революція? Диктатура? Втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій, чи зможуть вони знайти собі місце в житті? Чи зайві самі собі, житимуть далі, дехто пристосується, інші підкоряться долі, а багато хто не дасть собі ради...
Коли майже 100 років тому Ремарк написав свій роман, його зацькували. Але сьогодні на західному фронті і далі без змін.
