Міністр зовнішніх справ України Пристайко, який призначений для озвучення меседжів влади на предмет їх сприйняття громадською думкою, заявив про нові шляхи для вирішення проблеми Донбасу. Власне, нові три горішки від Пристайка – «мінськ», миротворці та ізоляція від Донбасу.
Якщо буде зрозуміло, що Путін нічого не робить для вирішення проблеми, то у влади (крім мінська) заявлені є ще два шляхи. Перше – це просити у міжнародної спільноти «місію для підтримки миру між нами». І другий шлях – це «кіпрійський варіант».
Спочатку з планів Б і В. Перше — ніхто не запровадить міжнародну миротворчу місії доки на лінії зіткнення стрілятимуть. А Радбез ООН дасть на неї згоду лише тоді, коли проти неї не заперечуватиме РФ. А вона погодиться лише тоді, коли у «голубих касках» будуть ті ж самі війська, яких і так «іхтанєт» на території окупованого Донбасу. Це в кращому варіанті.
Друге – варіант стіна. «Кіпрійський» чи точніше «нагорно карабахський» варіант. Різниця між ними у тому, що в другому варіанті, як і у нас продовжуватимуть стріляти навіть через 25 років після початку конфлікту. Це не шлях. Це – тупик. Ц те що відбувається зараз. І він точно не один з тих методів, який приведе до перемоги. І ще – відділення України від Донбасу – це теж сепаратизм, але з іншого боку. Подумайте над цим.
Власне, про ці плани уже говорилось. Чи з приходом кожної нової влади ми пишемо історію України з нуля?
Повертаємось до плану А. Мінські угоди самі по собі – це угоди капітуляції. Хто читав Комплекс дій, той з формули Штайнмайєра капітуляції уже не робить. Але. Ми всі живемо в умовах нереалізованого «мінська». Не в тому розумінні, що не/виконуються його складові. А у тому, що він зупинив, а точніше – територіально локалізував війну. Саме завдяки «мінську» частина українців починає відчувати, що вони «заморились від війни». Через нього повідомлення про убитих на фронті йдуть друго-, а то й третьорядними інформаційними сюжетами у блоці телевізійних новин. Саме заяви про необхідність його реалізації, а не сама реалізація комплексу дій, стримує війну.
Але, «мінськ» здорової людини – він не за мотивами заяви керівника СММ ОБСЄ Сайдіка, що жителі хочуть миру за будь-яку ціну. Бо українські заяви, що «ми щось там будемо реалізовувати» дають можливість для того, щоб реалізовувати інше. Перше – створювати сильну армію. Друге – проводити інформаційну кампанію, адаптовану під жителів окупованих територій. Третє – грати на протистоянні «башт Кремля». Четверте – витягувати людські ресурси з Донбасу. П'яте – створювати позитивну картинку України.
Але, «мінськ» зараз сприймається ледь не як самоціль. А зустріч у «нормадському форматі» — ледь не як механізм для запуску миру в Україні. Це – «мінськ курильщика». Бо єдине, що там може бути реалізовано – це Комплекс дій з виконання мінських домовленостей, який значно капітулятивніше, ніж якісь там формули ім. Ф.В.Штаймайєра.
Та і у Росії цілком розуміють (чи думають, що розуміють), що навіть якщо Україна отримає контроль над кордоном за умовами Кремля, — ніщо не заважатиме київській владі поступово нівелювати будь-які залишки проросійської автономії. Росіяни так і робили б. І друга проблема – Росія розуміє, що реалізація «мінська» порушить питання Криму. Тому буде затягувати «мінськ» до визнання російськості Криму. Бо саме він – ключ від миру на Донбасі.
Тому «мінськ» – це не самоціль. «Мінськ» – це метод для вирішення інших стратегічних цілей. Питання у тому, чи сформовані у нас цілі. І чи здатна лайкоорієнтована влада сформувати стратегію держави?
