Сьогодні 30 років референдуму, про який у нас не дуже люблять згадувати. 17 березня 1991 року 70% українців проголосували за збереження Радянського Союзу. Проголосували — з тим, щоб менше, ніж за півроку Верховна Рада проголосила прямопротилежне рішення– проголошення Незалежності України. А у грудні того ж року мудрий народ на референдумі проголосував зовсім не так, як у березні. Ми не хочемо аналізувати чому так сталось. Нам комфортніше говорити про результати референдуму 1 грудня, коли українці підтримали Акт про незалежність.

Але, як на мене, у тому і проблема. Нація не була сформована остаточно. Її підштовхнули до самовизначення зовнішні фактори – переворот у Москві. Нам не вистачило часу перетворень. Для того, щоб внутрішніми чинниками народити власне прагнення бути незалежними. Саме тому українці обрали своєю елітою тих, хто до того часу і боровся з буржуазним націоналізмом. І під мудрим керівництвом тих же вождів з криками «ура» ми робили вигляд, що біжимо в іншу сторону. Хоча, виявилось, що успішними капіталістами в країні стали ті, хто до цього боровся з капіталізмом.

А народ почав визрівати і нація почала відбудовуватись. Події 2001, 2004 та 2013-2014 рр. продемонстрували, що кількість тих, хто готовий активно відстоювати свої права в країні зросла.

І зараз, як у 1991 здається, що ми досягли точки незворотності — і Україні як державі бути. Але я боюсь, що те що ми маємо зараз — багато в чому наслідок зовнішніх чинників – агресії Москви. Нам все ще бракує внутрішньої єдності. Розуміння того, що нас об'єднують не стільки символи, зовнішні загрози, а внутрішні цінності. І я вже бачу бажання здати головну цінність нації – свободу в обмін на «сильну руку». Можливо, зараз це виглядає як імітація сильної руки, але завтра – відчувши підтримку суспільства, імітація може перерости в авторитаризм. Може це не буде за цього президента. А може й буде. Ризики повернення взад все ще існують. І їх створюють не в Москві, не в конкретній партії і точно не в якійсь політичній групі. Вони існують в самих українцях – у бажанні простих рішень, у схильності до «месіанства», у вірі в силу покарання, у прагненні перекласти відповідальність на сторонніх осіб – сусідів, політиків, ботів, групи смерті, безхатьків, гороскоп, понеділок, олігархів, таксистів, вчителів, Зеленського, Порошенка.

І чи не маю у вас відчуття, що зараз — через 30 років, після такої ж точки біфуркації 2014 року, ми знову будемо робити вигляд, що біжимо в протилежну сторону – в сторону патріотизму, а головними націєтворцями в країні виявляться ті, хто роками перед цим успішно зализував задній прохід Кремлю.

Саме результаті 30-ти річної давності, а після них – результати 20 річної давності (референдуму 2000 року) показали, що українці не були готові приймати важливі політичні рішення. Чи готові вони зараз? Чи готові ви відстоювати власні інтереси, а не просто жалітись «всьо пропало». Чи готові ми мислити стратегічно? Чи як в анекдоті – після 20 років розлуки на питання що нового будемо відповідати – «та ось, йогурт купив»?

Давайте не будемо забувати цю дату. Про те, що часто ми інфантильні і занадто емоційні. І про те, що ми несемо відповідальність за свої рішення. Своїм життям.