На Черкащині 11-ти річна дівчинка отримала опіки у результаті чергового небезпечного челенджу в мережі. Її підпалив її ж брат. В межах флешмобу підпали друга. Firechallenge.
Зараз у мережі станеться чергова хвиля народної паніки щодо цієї смертельної гри. Всі ніби вперше про це почують. Але, Firechallenge існує з 2012 року. Тобто, він виник ще раніше, ніж всілякі «групи смерті». Тому він точно не новий. Як і не нові смертельні захоплення у дітей. І не треба звинувачувати в усьому Інтернет. Можу перерахувати з десяток неадекватних з точки зору дорослого мене «челенджів», які були в моєму доінтернетному дитинстві. Ніхто їх правда іноземними словечками не називав. Але від того, безпечнішими вони не ставали.
Що зробив інтернет? Він сформував модель вираження цих смертельних ігор. Їх алгоритм (перебіжи дорогу, поріж руку, підпали друга), але не сам запит. Тому не варто в усьому винити саме стрічки. Не було б Firechallenge, — новини б пістріли старомодним «засунь лампочку в рот». Ну добре, діти б мали більше фантазії для того, щоб самим придумати алгоритм смертельної гри, а не шукати аналоги в мережі. Ну і звичайно, інтернет зробив інші, особливі види насилля – наприклад, хепіслепінг, коли людину б'ють лише заради того, щоб викласти відео з цим у мережу. Але інтернет не зробив насилля набагато більше, він зробив його ближче, бо ми відчуваємо його в режимі реального часу, з відео і відгуками обурення своїх знайомих.
Що у такій ситуації роблять дорослі? Ну, крім того, що кричать, щоб діти не брали сірники? Правильно – намагаються обмежити доступ до інтернету. І вважають, що дитині має бути цікавіше грати в ті ж ігри, що і вони. Тільки дорослі, переважно, не хочуть згадувати, що і їхнє дитинство було насичене смертельними викликами. Ми витираємо це з пам'яті, бо то був не я.
Що роблять нормальні дорослі? Перше – вони каналізують запит на екстрим. Є у дитини бажання отримати адреналін – для цього є екстремальний спорт чи лунапарк, де значно безпечніше для дитини, ніж на одинці з інтернетом і пачкою сірників. Друге – вони пояснюють дітям, що відео, які є у мережі – переважно не реальні, а постановочні. Тобто, «герой» робив це в максимально безпечних для себе умовах. Навіть не думаючи про те, що у нього будуть наслідувачі. І що наслідувачі можуть постраждати. І дорослі говорять про те, що відео викладене в мережу – вдалий, але далеко не перший дубль. І третє — вони використовують соцмережі для того, щоб сформувати інші моделі поведінки дитини. Бо якщо є запит на челенджі, то чому дорослі не запускають позитивні челенджі (тільки давайте не дуже слащаві, або дуже дорослі, або про книжки – діти їх уже не читають).
І останнє – дорослі, які не хочуть, щоб їх діти постраждали, не бояться говорити на заборонені теми. Бо все що табуйовано – притягує.
