«Пора приглушити свободу слова», — хайп пятничного ранку від нардепа «Слуги народу», екс-журналістки Ольга Василевської-Смаглюк.
Пізніше, вона заявила, що слова вирвані з контексту. І Вам вирішувати чи вирвані вони чи ні, достатньо подивитись відео. А ось у чому я можу погодитись з нею – це у тому, що ця фраза буде її супроводжувати. Щоб вона не зробила. Як Добкіна «скучноє ліцо», «куля в лоб» Яценюка чи «всьо пропало» у Тимошенко. Хоча я більше, ніж переконаний, що це було сказано емоційно, як спроба члена партії Президента захистити Президента. Та з іншого боку, можна подумати, що в усіх загаданих випадках фразу не висмикувала з контекста. «Астанавітєсь»!
Це породжує інше, змістовніше питання – чи потрібна нам цензура?
У чому було б виправдання для обмеження інформаційних потоків – це війна з Росією. Але у нас діє 15 стаття Конституції «цензура заборонена». І це дає можливості цілком спокійно віщати в Україні проросійським каналам. Хоча, кого я обманюю, — якби була на те, воля їх би закрили так само як заблокували російські канали і соціальні мережі.
Та зовнішня цензура – це вчорашній день. Вона дійсно була ефективна у війнах минулих століть, в умовах закритих суспільств. Тоді, коли можна було контролювати усі (!) засоби масової комунікації.
Сьогодні, закриття каналу сьогодні ніде не діває його аудиторію. Глядачі шукатимуть альтернативне джерело інформації. І інформаційна революція дає їм вибір – 100500 каналів, супутник. І найголовніше – Інтернет, соцмережі. Де можна як блокувати так і деблоковувати канали. Створювати нові та вносити у «чорний список» тих, хто тобі не подобається.
Соцмережі — взагалі страшна штука. Бо з одного боку, створюється видимість широкого діапазону думок. Але, середньостатистичний користувач підпишеться лише на те, що його цікавить, що відповідає його поглядам. І буде жити у своїй інформаційній бульбашці – де всі думки будуть йому близькі. Така собі соціальна неоцензура.
Так що робити? Працювати з аудиторією, а не з джерелами інформації. Замість щось закривати – зробити альтернативний, цікавіший канал, але з контентом, близьким аудиторії, але таким який потрібний нам. Так це важче, ніж закривати. Але це – дієвіше. Бо закриття – це лише самозаспокоєння, ніби проблему вирішено. Але вона просто стала прихованою, а не відкритою. Ось і весь ефект.
І ще. Немає дієвішого механізму опрацьовувати інформацію, ніж знання, виховання і громадянська позиція. Усвідомлення того, що можна говорити і на чому варто робити акцент. Внутрішня цензура інформації.
Бо ми живемо не у вік заборон. Ми живемо у вік маніпуляторів. Але від того, що вони несуть інформацію з упевненим тоном, з матюками — їхні нісенітниці не стають правдою. Хіба якщо ви визначаєте правда це чи ні лише по тому, хто її джерело. А це – найбільше проблема – політична монополія на правду. Типу наші завжди праві, а опоненти – завжди не праві. Це ще одна цензура, яка існує в нашій голові.
