Феномен Сергія Лозниці виявився доволі помітним явищем в просторі довоєнного українського кінематографа. Ім'я режисера документаліста-новатора настільки гучно звучало, що навіть я у своїй оглядовій статті присвяченій історії кіно незалежної України, приділив Лозниці окремий абзац. Але зараз в цей тяжкий час для нашої держави, прізвище режисера сплило в інформаційному просторі, вже з негативною конотацією, зовсім відмінною від того захвату, котрий переслідував останню ігрову роботу «Донбас» 2018 року. Вся історія почалася з виключення режисера зі складу Української кіноакадемії, за пасивність та відсутність чітко визначеної громадянської позиції з приводу розв'язаної Російською Федерацією у ночі 24 лютого 2022 року третьої повномасштабної фази російсько-української війни. В останній раз Сергій Лозниця винирнув у нашому інфопросторі зі своєю промовистою апологією російській культурі, яку утискають в Україні, – що ж з нею ще робити? – у кращих традиціях зарубіжної «пастернаківщини», на церемонії вручення нагород France Culture у рамках Канського кінефестивалю. Що ж сталося, розбираймося на прикладі фільмів Лозниці, до перегляду яких я зміг у свій час долучитися особисто. Наперед бажаю заінтригувати читачів, що говорячи про творчість одного режисера маю на меті вийти на більш глобальну та важливу тему для українського культурного простору, котра постане ребром перед всією післявоєнною Україною. 

Народився наш герой у Брестській області Республіки Білорусь. Здобував першу вищу освіту на факультеті «продажної дівки імперіалізму» – кібернетики, в нашому КПІ, а з 97 року в московському ВДІКУ. 

Першою дійсно помітною роботою Лозниці став неігровий фільм «Майдан», котрий являв собою послідовний показ подій Революції Гідності, що розгорталися на Майдані Незалежності взимку 2013/2014. До цього в нього теж було достатньо, якщо можна так вимовитися, «великих», як документальних, так і одна ігрова, робіт. Однак «Майдан» на весь голос вимовив художню оцінку Лозниці постанню в Україні громадянського суспільства. І оцінка ця була позитивного характеру, що дало можливість російській аудиторії записати його в умовні «ліберали», а українській – в «патріоти». Тут варто, також зазначити особливість творчого методу та підходу Лозниці до створення своїх фільмів. Як документаліст він повністю спирається на принцип так званого мімезису, виголошеного ще давньогрецьким філософом Аристотелем. Мімезис – по нашому, мовою смертних, це наслідування життя, наслідування реальності, її імітація. Мімезис стоїть в основі усіх реалістичних напрямків в мистецтві, ну і документального кінематографу звісно ж, як такого. При чому з самого початку існування кінематографа, адже брати Люм'єр знімали, виходить що, саме неігрове кіно. Але це вже з параграфа про давніх греків, котрі не знали, що вони «давні», і взагалі-то якісь там «греки». Проте, в основі документального кіно лежить фундаментальна, нерозв'язана проблема, яка скоріш тяжіє до риторичного запитання, котре увесь цей час і живила творчу наснагу документалістів, «чи є документальне кіно документальним». Де проходить та тонка лінія, що відрізняє документальне кіно від хроніки, і чи не суперечить художня складова документалістики, як-то монтаж, самій документальності зображених подій. Таке глибоке, складне, філософське питання кантівської апперцепції й ставить, у своїх роботах Лозниця на фундаментальному рівні. З цього випливає, що Лозниця у своїх документальних роботах повністю уникає закадрових коментарів, виразного монтажу, постановочних художніх вставок та взагалі якоїсь прямої вимови авторської чи моральної оцінки подіям на екрані. На думку Лозниці, показана задокументована дія на екрані повинна сама говорити за себе, і не потребує авторського втручання. Таким чином, творчий метод Лозниці чимось схожий з німим репортажем, що не далеко від правди, адже окрім знятих самостійно кадрів масових акцій протесту, у фільмі використані фрагменти репортажів «Радіо свобода». Саму ж стрічку режисер поділив на чотири частини: «Пролог», «Торжество», «Бойові дії» та «Посткриптум». 

Дотримання та висвітлення об'єктивної картини світу завжди викликало повагу з обох боків до Лозниці. За його концепцією: факти й правда – найкраща зброя проти пропаганди, в цьому конкретному випадку пропаганди російської. Тут ми розуміємо, що позиція Лозниці по Майдану виправдовується його особистими спостереженнями, і не зовсім, скажімо так, особистими переконаннями та симпатіями. Іншими словами, випускник КПІ дивиться на матеріал своїх фільмів, як дослідник, археолог чи антрополог. Людина технічного складу розуму, що з неї взяти. Його значною мірою цікавить фактаж, а не емоційне забарвлення та політична чи соціальна природа явища. Тому коли Кіноакадемія опублікувала на своїй офіційній сторінці в Facebook новину про виключення Лозниці, хтось з числа злослівних коментаторів вивів аксіому всієї його творчості: «І фільм про Майдан в нього якийсь такий, але не такий» – начебто натякаючи на проросійськість поглядів Лозниці.  
Інша зовсім річ, в тому, як себе ідентифікує цей білорус з українським та німецьким громадянством за пазухою. В якомусь інтерв'ю 2010 році він самоідентифікував себе, як «російський документаліст». Хоча вже у 2015 в інтерв'ю українським ЗМІ заявляв, що питання того, чи є він білорусом, українцем чи росіянином, не є для нього суттєвим, і якби хтось назвав його, наприклад, українцем, то він би не заперечував. Сам себе Лозниця вважає космополітом, тому Німеччина і була обрана ним, як місце проживання його і його сім'ї. Тому примха Кіноакадемії, щоб етнічний білорус Лозниця ідентифікував себе виключно, як українця, меншою мірою виглядає дивно. Однак національна та етнічна приналежність – це речі які перетинаються, але не дорівнюють одна одній, до чого ми ще дійдемо, зважаючи на те до якого саме культурного простору відносить себе митець. 

Серед усієї творчої кар'єри Сергія найпродуктивнішим і найуспішнішим однозначно є 2018 рік, завдяки якому про нього почалася активна дискусія в середовищі кінематографістів. Цей рік відмітився трьома роботами режисера одразу. Перші дві це неігрові фільми «День победы» і «Процесс».   

Фільм «День Победы» – злий брат-близнюк «Майдану» 2014 року. Їх дуже легко порівнювати, через ідентичність режисерського методу та художніх прийомів. Це все те ж відсторонене фіксування якогось явища, котрим на цей раз стало святкування 9 травня – де б ви могли подумати – у Берліні, біля стели радянським солдатам «освободітєлям», що була побудована в НДРівській частині Берліну. Якщо «Майдан» був дослідженням демократичних процесів у суспільстві, зародження громадянського спротиву та європейських цінностей і прагнень України, то «День Победы» – фільм ексгумація так званого «русского мира», котрий зараз знаходиться в пекельно гарячій фазі протистояння з усім цивілізованим світом і нашою країною особливо. Лозниця, як завжди не дає чітких оцінок та свого бачення, проводячи розтин лобної долі типового совкопітека, де виявляються не мізки здорової людини, а есхатологічна варіація на тему відомого триптиха Ієроніма Босха «Сад земних насолод». При цьому, оцініть те, як поставлене питання в самому фільмі? Це не якась метропольна Москва чи задушливий Свєтлотрупськ в якійсь там Омській області на батьківщині цієї людожерської та антицивілізаційної ідеології, а європейське місто Берлін, один з головних центрів Західної цивілізації. Лозниця показує, як авторитарно-тоталітарна ідеологія користується м'якотілістю демократичних норм права та зловживає поняттям плюралізму, поки самим німцям здається це навіть все подобається. Всі ці радянські прапори, ганчірки невизнаних сірих зон, на кшталт ЛДНР, Абхазій, Придністров'я, які наплодила зі своєї гнилої утроби РФ та відчуття нечестивого шабашу всілякої черні, що без кінця масово еякулює в екстазі колективної екзальтації із завітними словами-мантрами на вустах: «Za дєдов», «Za побєду», «Za мір» – щоправда, як я розумію, тільки російський. Все це таке екзотичне, привабливо примітивне, «загадочная русская душа», яку так люблять лівацькі та альт-райтівські інтелектуали на Заході. Ми бачимо, як цей огидний витвір постмодерністського мистецтва, імені десятків таких фанатиків, як Сурков, Дугін, Лємонов та інших, має дивовижну властивість об'єднувати абсолютно різних людей, різних національностей та віросповідань в одному псевдорелігійному пориві. Майдан і День Победы протиставляються не лише культурно-ідеологічно, а й своїм відношенням до часу. Бо «Майдан» – це прагнення, ще інфантильного суспільства, але все-таки до майбутнього, чогось нового, в той час, як «День Победы» – хтонічний культ предків, культ історії та смерті, загибелі за якусь трансцендентальну ідеологію в якій «безсмертний полк» червоної армії марширує з портретом Миколи ІІ, а навіжені «клікуши» цілують своїми слинявими губами православну ікону Йосипа Сталіна. «День Победы» – це маленька шпаринка крізь яку людина може зазирнути у світ цілковитого божевілля «русского мира», до його повного оформлення у, позбавлених жодної оригінальності та сакральності, символах "Z V O", в яких що правда другу літерку, варто було б, все-таки перегорнути для повноти картини. При чому, в зафіксованих подіях вражає український слід, який обмежується лубковими танцями та співами русифікованої закордонної діаспори, котра із задоволенням стоїть на цьому язичницькому капищі поряд з невідомим науці видом, не то звірів, не то людей, під назвою «новоросы». 

«Процес» вже не такий цікавий, через свою занадто експериментальну сутність. Цей фільм, я навіть дивився на великому екрані, коли його крутили у Довженко-центрі. І яким же було моє розчарування, коли я полишав зал. Ні, фільм-то я додивився, хоч до кінця сеансу зал прорідів на добру половину, а я вів бій не на життя, а на сон, з власною свідомістю. Центральною ідеєю режисера було використання унікальних архівних матеріалів зі сталінськими судовими шоу-процесами, та використання їх в чистому виді для фільму. За власними словами, Лозниця «вирішив зробити фільм таким способом, аби дати глядачам можливість провести дві години в СРСР у 1930 році: побачити й відчути той момент, коли була запущена машина державного терору, створена Сталіним» [1]. Але тут основна проблема в тому, що діло не варто й заходу. «Процес» – це дуже нудна та затягнута картина, де саме не вистачає тієї художності, щоб підігріти інтерес до предмета дослідження. Так, були якісь процеси над радянськими держслужбовцями, яких показово засудили до страти, а потім все це виявилося постановкою, а їх звільнили, чи пом'якшили покарання, я вже й не пам'ятаю... Нам потрібно їм співчувати? Не хочеться. Ми повинні жахнутися злодійству тоталітарної держави? Якось не вдається. І так в усьому. Намагаючись скомпонувати хронікальні кадри в надії зробити з цього фільм, Лозниця просто… скомпонував хроніку. Це не виглядає, як повноцінний художній, документальний фільм, з драматургією та якимось ентузіазмом в середині. Єдиний момент, котрий врятував мене під час сеансу від повного занурення в анабіоз, це коли, уявіть собі, на догоду напрузі оповіді один з фрагментів хроніки підрізали з кінця, саме в момент промови одного з підсудних. Лозниця не цяцькався з глядачем і раніше, але на цей раз, намагання кристалізувати правду життя, правду кіно, пішло явно не на користь кінцевому результату. 

Ну й нарешті, той фільм, завдяки якому багато хто й взнав про такого режисера, як Лозниця того ж 2018 року. І це не в першу чергу завдяки призу «Особливий погляд», що фільм отримав на каннському кінофестивалі.  На відміну, від попередніх стрічок, «Донбас» фільм ігровий, хоч і виконаний в псевдодокументальній манері. Більшість героїв фільму не мають імен, або лише прізвиська, що підкреслює узагальненість портретів пересічних жителів окремих окупованих Росією районів Донецької області України. Структурно фільм складається з низки новели, які зв'язуються однією з діючих осіб попередньої новели, яка переходить в наступну, тим самим утворюючи ланцюжок з історій життя людей на окупованих територіях. Сюжетні лінії являють собою реконструкцію справжніх подій, зафіксованих в телевізійних репортажах, любительських відео в YouTube та спогадах місцевих жителів. Так, наприклад, в одній зі сцен німецький журналіст та український оператор зустрічаються з російськими військовими, які не мають ніяких знаків розрізнення та видають себе за донецьких «пополченців». Або гротескний епізод схожий на невдалий рімейк відомого радянського кіно нафталіну «Весілля в Малинівці: повернення в РАЦС Новоросії», котрий репрезентує весілля «пополченців» «Кукли» та «БМВ». Цікаво, щаслива дружина все-таки вже отримала свої 10 000? Багато, хто при виході картини Лозниці порівнював її зі стрічками кремлівського підспівайла Елєма Кустуриці, кажучи про темну, іржаву сторону медалі хаосу війни. Але, як на мене, з балканським халамидником Лозницу ріднить лише анекдотичність самих історій наведених у фільмі, які розкривають усю суть вислову про: «кому війна, а кому мати рідна». Режисер докладно показав у фільмі те, як створюються російські пропагандистські фейки і завдяки яким політтехнологіям роздмухується ненависть у суспільстві, тим самим перегравши й знищивши РосТВ на їх же полі, з їх же правилами. Це до речі теж зіграло на руку автору, бо улюлюкання «обіжених» «русофобією» кацапів, як вам я думаю відомо, привертають багато уваги. 

Однак для нашої статті важливіший не стільки фільм, який показує хибність російської точки зору на війну на Донбасі, – при цьому зовсім не задіюючи  якийсь невдалий патріотично-ангажований погляд України, що скоріш навіть плюс,  – скільки інформаційний слід залишений стрічкою. З «ванюшками» ми вже розібрались, а що сам Лозниця, українська держава та суспільство? Останні за такий гарно зроблений ідеологічний подарунок відповіли Лозниці пропозицією зробити для фільму українське озвучення, та обуренням у відмові авторів. І їх можна зрозуміти, адже Гіві й Моторола, що розмовляють рідною-солов'їною, можуть зашкодити психіці будь кого та зруйнувати реалістичний авторський підхід. Ця ідея здається ідіотичною, ще й тому, що воплі «русского мира» про фашистів і жидобандерівців українською мовою не будуть виглядати так, як це потрібно. Ба більше, персонажі, котрі представляють українську сторону, всі розмовляють українською, в цьому нічого принципового нема. 

Сам же Лозниця окрилений успіхом картини, починає давати інтерв'ю, в яких наш герой постає дуже цікавою в плані знань з історії, інтелігентною людиною, що знається на своїй темі. Проте, в інтерв'ю каналу OutWest [2] в його розповідях прозвучало декілька тезисів, в яких можна почути перші ознаки, того з чим зараз ми маємо справу. В тому інтерв'ю він довго розмірковував про сутність радянської тоталітарної системи і «Трагедию людей Донбасса – трагедию утраты большой империи». По-перше, таким чином замість чисто утилітарного використання РФ радянської спадщини в боротьбі за Схід України, на перший ряд Лозниця виводить, чисто історико-культурологічні причини конфлікту, тим самим обережно уникаючи розмови про того, кому це все насправді вигідно. По-друге, з цього інтерв'ю стає зрозуміло, що Лозниця уявляє себе не стільки митцем, скільки археологом, реконструктором і дослідником загубленої радянської цивілізації. Препарування всіє цієї радянщини – його стихія. І тут присутня така тонка межа, перетинаючи яку, людині, котра займається вивченням чогось, дуже важко утриматися від «трагедії спеціаліста», котрий не бачить нічого крім свого предмета досліджень, подібно до Ньютона з відомої картини Вільяма Блейка. Не дарма середньовічні католицькі монахи-теологи особливо жорстко викорінювали єресь, бо єресь – це не диявольщина в чистому вигляді, єресь – це таке фанатичне служіння добру, боротьба з диявольщиною та викриття зла в усіх його проявах, що воно саме обертається злом. А, як відомо, перш ніж боротися проти чогось, треба це вивчити. Заборонений плід завжди найсолодший. Скринька Пандори вже відкрита. Намагаючись зрозуміти, проникнути в голову цієї системи, пізнати психологію її катів та жертв, Лозниця несвідомо переймається симпатією і співчуттям до об'єкта свого дослідження, того самого маленького совкопітека. Звісно позиція режисера антиросійська, але те, з яким захватом він говорить про злочини Радянського Союзу над людиною, той величезний експеримент, котрий був проведений над однією 6 сущі, насторожує. Водночас не називаючи бенефіціарів появи усіх цих сірих зон, котрі досі живуть за годинником Кремля. Це теж саме, як на судовому процесі по збиттю літака МH-17, звинувачення були висунуті проти Гіркіна і кампанії, а не замовника цього теракту – Російській федерації, вказівками якої й керувалися вищезазначені персони. 

Останнім же фільмом режисера залишається документальна стрічка «Бабин Яр: Контекст» минулого року. Стрічка була присвячена черговій річниці трагедії Бабиного Яру, меморіал котрої нещадно, без жодних задніх думок, зараз обстріляли російські окупанти. «Бабин Яр» взагалі був ідеєю фікс, для Лозниці, адже роботу над цим проектом він розпочав ще навіть до свого «Майдану». Історія в черговий раз кусає себе за хвіст і замикається. Насправді, справжній початок сучасного конфлікту режисера і кіноакадемії знаходить своє коріння ще під час прем'єри «Бабиного Яру». І в цій ситуації слушними будуть слова мого університетського викладача Історії українського кіно і відомого українського кінокритика Сергія Васильовича Тримбача, котрий особисто знайомий з Сергієм Лозницею, про те, що фільм не дарма має приставку «Контекст», бо контекст, як зовнішній, так і внутрішній, тут неабияк важливий. Фільм в схожій з «Процесом» і більш ранньою роботою режисера «Вистава» 2008, манері, використовує архівні кадри та пропагандистські матеріали СРСР і Третього Райху, для показу перших років війни, аж до подій в Києві – акту геноциду, що отримає назву Трагедії Бабиного Яру. Цей фільм не про сам Бабин Яр, а про його причини. І колективну відповідальність за цю плиточку у величезній страшній мозаїці Голокосту, режисер вирішив покласти на український народ, в кращих традиціях звинувачень у бездіяльності й спогляданні за насильством. Щось подібне ті, хто заперечує Голокост, люблять закидати полякам: буцімто чому ви дозволили будувати на своїй території табори смерті? Замість того, щоб примирити різні точки зору на геноцид євреїв на території України, як це робив у своєму фільмі «Назви своє ім'я» Сергій Буковський, Лозниця просто бере і звинувачує маси, не помічаючи в притул історії окремих людей, окремих особистостей. Викриваючи злочини збожеволілої маси, режисер здається тільки й може мислити в рамках цієї маси, титанічних історико-соціологічних закономірностей і явищ. З цього приводу особливо здійняли бучу рецензенти, говорячи про епізод де чергуються кадри того, як Львів спочатку вітає «хлібом з сіллю» радянські окупаційні війська, а потім – нацистські окупаційні війська, з чого ми робимо висновок, що всі галичани нацистські колабораціоністи. Хоча я особистого нічого тут не бачу, бо цей фрагмент покликаний показати мінливість думки мас, керованих пропагандою. Щось подібне було з реакцією на хронікальні матеріали в «Андеграунді» Кустуриці, де нацистську окупацію вітали в Загребі і Любляні, а в сербському Белграді були порожні вулиці, наче б то натякаючи хто тут справжній негідник. Між іншим, Лозниця також розродився дивними заявами, у стилі російської пропаганди про, те що до 91, чи то 17 року, України начебто не існувало взагалі. У відповідь, поспішаю запитати, якщо України не існувало, то рідна Лозниці Білорусь – це взагалі що? Навіть в Російській імперії, на державному рівні ці території знеособлено називалися «Западный край», коли Україна мала хоча б історичну самоназву – Малоросія. Ах, я ж забув, Сергій Лозниця космополіт, «житель империи», як він видав у 2010 році, і я впевнений, що тих же думок він дотримується й зараз: «На жаль, після того як Україна відокремилася від Росії й відкрила кордони, Київ перетворився на провінційне містечко. Все-таки імперія – це щось, що задає тон, визначає певний рівень» [3]. Це набридле узагальнення і семантична уніфікація, з ціллю говорити за весь «спільний простір», весь «русский мир», досі не полишає уми інтелектуалів, котрі таким чином намагаються відмазатися від провінційності українського контексту, воліючи до контексту «великой империи», яка наче підносить їх на дещо вищий рівень. Приклад з власного досвіду: коли хтось в студентському кіноклубі називає Олексія Германа старшого «отечественным» режисером, кажеш про те, що «отечественным» стосовно якого «отечества», бо найвідоміші його стрічки вийшли вже у пострадянській Росії. Або помічаєш, яка черга на Подолі вишикується в дім-музей Михайла Булгакова, і яким занедбаним здається дім-музей Івана Кавалерідзе, в той час, як другий насправді зробив для Києва набагато більше ніж перший.      

Добре, годі товкти воду в ступі. На прикладі Лозниці ми бачимо, що бути антикремлівським і викривати злочини радянського режиму, зовсім не заважає бути – хоч я і не люблю цього слова уживати – але «імперцем». До всього цього я й вів цю розмову. Тобто, на думку Лозниці: «Как можно воевать против всего этого? Как можно отождествлять злодейства, совершаемые нынешним российским режимом (собственно, за последние сто лет в России других режимов, кроме злодейских, и не бывало) с творениями тех русских авторов, часто изгоев и почти всегда – скорбных пророков в своем несчастном отечестве, которые стали частью мировой культуры, а значит – достоянием всего человечества?», але разом з тим: «Поразительно, что несколько лет назад те же фильмы – „Донбасс“ и „Майдан“ уже были запрещены. Это произошло в тоталитарной России, по приказу ФСБ. Сегодня украинские „активисты“ требуют отменять показы этих фильмов в демократическом Европейском союзе. Приходится с прискорбием констатировать, что в некоторых вопросах их позиция совпадает с позицией российской ФСБ» [4]. Запам'ятали, російський тоталітаризм і російську культуру прирівнювати неможна, однак в той же час цілком виправдано порівнювати українських активістів з ФСБ, оминаючи той факт, що українські активісти не є сучасним аналогом гестапо, яке катує та вбиває людей. Ось тому українські активісти і виступають проти російської культури, через те, що вона заражає західну суспільну думку хромосомою орвелліського «дводумства». Ще мені подобається те, як обласкані європейцями російські митці починають знаходити в себе українське коріння. І в Дурова мама українка, і в Серебреникова мама українка, а продюсер українофобських «Белая гвардия» та «Чернобыль» Роднянський взагалі найбільший політичний українець з усіх. Хоча, варто віддати останньому належне, він хоча б не спромігся заперечувати власну причетність та провину російської культури в тому, що сталося.    

Як ми бачимо, від постійних рефлексій на тему скоєних злочинів, режим ще з більшою завзятістю береться за стару криваву справу, під маркою «серой морали» і «не всё так однозначно». В той час, як одурілі кацапи на фото розбомблених українських міст косноязико відповідають: «А хде ви билі кагда 8 лет домбили Бонбас», я пропоную самі задати собі питання, чому ми тікали від питань про місце російської культури в Україні? Невже ми досі все не зрозуміли про наших ворогів, ми не вивчили урок про те, що проблиски ліберальності й самокритики, це не каяття і не намагання, щось виправити. Російська культура віками жила ненавистю до Росії, критикою влади й державної системи. І що це змінило? Це її сутність: оспівувати поразки, сумувати за минулим, плакати за «бедными русскими мальчиками», що загинули… Де? В Ічкерії, Молдові, Грузії, Україні? В цьому уся відмінність американського кіно про В'єтнам і російського про Афганістан. Поки, Стенлі Кубрик і Браян Де Пальма показують, як самі американські солдати – не злі «піджаки» від влади й штабу – а саме солдати, прості хлопці вбивають цивільних і ґвалтують неповнолітніх, російська культура жаліється про, те що: «то всё сверху», «народ помиловать, нельзя казнить», «во власти все продажные, генералы нас гонят в бой, сдали наш триумфальный марш на Киев». Російська культура живиться глухою саморефлексією, яка набирає розмаху садомазохістських актів і архаїчних культів загибелі. І позаяк самі переносники цієї культури недостатньо свідомі й достатньо інфантильні, це саме нам, українцям, як тим на кого російська культура мала найбільший вплив, вирішувати, що з нею робити, спершу хоча б на своїй землі. Першими звісно полетять голови класиків, так званих, «трубадурів імперії» [5], всіляких Толстоєвських і Горькіних, потім піде колоніальне надбання булгаковців-ахматовців, котрі досі не можуть вирішити, як правильно: «кот или кит» – і нарешті чистка культури «креольної», до якої належать «інші свої»: Гоголь, Орест Сомов, Бабель і т.д. З останніми складніше, бо, як відомо, й самі виключно українські письменники, як-то Шевченко, Стороженко чи Основ'яненко, періодично послуговувалися російською мовою у своїх творах і навіть щоденниках. І це лише на прикладі літератури. Всі говорять про Булгакова, тільки лише тому, що він був киянином і злісним критиком радянської влади, киянином котрий на хвилиночку ненавидів все українське і був придворним письменником Сталіна, але ніхто не згадає більш естетського Івана Буніна, котрий наприклад з великою прихильністю ставився до української культури й української державності. 

Назвемо це тимчасовою профілактикою, бо я дуже сумніваюся, що на наступний день після закінчення Другої світової війни у Варшавській опері ставили «Кільце Нібелунгів». Так само, як Україні доведеться відбудовувати свої міста після війни з руїн, нам доведеться перебудовувати нашу культуру й абсорбувати, асимілювати російську, бо відкриються нові можливості, які вже не можна буде злити відомо куди, після 91 року. Наша ціль посунути російську зі статусу «світової культури», чим окупанти так пишаються. І я тут мовлю не з позиції якогось нестриманого та упередженого до всього російського українського націоналіста, котрий на емоціональному фоні того, що ворог робить з нашою країною, викликає ресентиментний шторм антиколоніальної риторики. Просто я відчуваю провину за собою, в тому числі за те, що довгий час сам був апологетом російської культури і знаходився під її впливом. Щоб не розчаровуватися, не варто було очаровуватися, як-то кажуть. Адже ці строки пише людина, яка у свої 20 років за улюблені романи вважає «Братів Карамазових» і «Тихий Дон», і я чомусь дуже сумніваюся, що хтось з моїх однолітків взагалі знає, хто такі Андрій Білий, Леонід Андреєв чи Федір Салогуб. 
Ми повинні дорослішати, брати відповідальність за всю Східну Європу і слов'янський світ, добиватися деконструкції російської культури, не лише в егоїстичній антиколоніальній манері тільки-тільки звільненої від вікового ярма нації, а також заради малих літератур і менших фільмографії Європи. Якось в застільній розмові зі своїм другом, я пожартував про те, як американці й західні європейці бачать схід Європи, називаючи всі народи, що живуть східніше їх вишуканого віденського палацу: ruskis. І цей жарт смішний також тому, що це чистесенька правда. Розхожий образ людини слов'янської групи цілковито сформований в 90-ті росіянами, і можливо ще тими ж сербами, котрі примикають до слов'янофільського проекту московітів [6]. Я не кажу за пересічного жителя Парижу, Мюнхену чи Мельбурну, я маю на увазі навіть інтелектуалів. Завдяки тій силі, з якою Росія просувала своє бачення слов'янського духу й менталітету, західні інтелектуали не помічають навіть голоси наших найближчих сусідів: поляків, чехів, словенців. Уся західна славістика дивиться на нас крізь призму «слезинки ребёнка» Достоєвського, котра обертається масовими вбивствами й катуваннями мирного населення, руйнуванням тисяч людських доль, бо саме вона по орвеллівському розмивала поняття про «добро і зло», про «високе і низьке». Це не правильно. Ви колись бачили запеклі обговорення творів Сенкевича, Коцюбинського, Карела Чапека, у західних університетах? Але ви точно, бачили сповнені захвату очі Джордана Пітерсона у розмові про тих же «Братів Карамазових». Тому мене не дивує, коли Пітер Гріневей (Peter Greenaway) звертаючись до студентів московського ВДІКУ говорить, про фільми «вашого Довженка» [7]. 

Я не закликаю до тотального нищення російської культурі, провалюючись у якесь архаїчне варварство. Однак протистояння російській культурі вже почалося, і це не зупинити. Інакше, знов 1918 рік, Київ. Увесь той же самий цикл: починаючи з каяття, і закінчуючи божевільним від шовіністичного сказу і марнославства бажанням доказати всім, що на цей раз вони будуть «самые великие». Для цього й потрібно підіймати наш культурний доробок, і в тому числі кінематографічний, на гідний, конкурентоспроможний рівень. Будити цим приспану Європу. Займатися самовдосконаленням, не озиратися на контекст минулих імперій, в надії, що Булгакови й Бродські з усією своєю пихою підхоплять нас за собою і віднесуть у вічний дім митців Воланда, десь поміж Раєм і Пеклом. Подібно до того, як досвідчений у виноградарстві садівник підрізає великі, старі, засохлі гілки виноградного куща на користь, ще маленьким, зеленим, але молодим гілочкам стебла, так і ми вимушені обмежити агентність російської культури, котра все одно несе в собі ті самі російські наративи у світ. Порожнім місце все одно не буде. Деконструкція в західній гуманітаристиці російського субстрату, що на зараз домінує, призведе до появи нових, здорових культурних грон, при тому, що виноград минулого збору вже встиг перетворитися на вино. 
А що ж до Лозниці, то я виступаю проти відвертого, заздрісного цькування режисера з боку наших горе-митців, імена яких називати не стану. Я вважаю виключення його зі складу української кіноакадемії передчасним і спровокованим бажанням академії привернути до себе хвилинку уваги. Більше того, скажу так, якщо б не було такого жесту від кіноакадемії, не було б і апологетики «русской культуры» в Каннах. Тому українські культурні інституції не встигши вчасно промовчати, з розряду українських агентів в ліберальному російському полі, перевели Лозницю у поле звичайних «рускіх лібєралов».

Просто Сергію Лозниці, як однозначно дуже талановитій і творчій людині, прийшов час визначатися, з ким він: з російськими лібералами, що оплакують хрусткі французькі булки з ковбасою по 2.20 і втрачену велич «могучей сверхдержавы», або з тими, хто буде розбудовувати майбутню українську культуру, нехай часом навіть російською мовою і на кістках Росії. Інакше за «Бабиним Яром» завжди буде слідувати «Буча».            

                           Джерела

1.https://web.archive.org/web/20180908092832/https://www.labiennale.org/en/cinema/2018/lineup/out-competition/process

2.https://www.youtube.com/watch?v=MCh1SK06gmo

3.https://web.archive.org/web/20160409071927/http://tyzhden.ua/Publication/7447

4.https://www.svoboda.org/a/sergey-loznitsa-proiznes-vo-frantsii-rechj-protiv-boykota-russkoy-kuljtury-/31861048.html 

5.http://litopys.org.ua/thompson/tom.htm

6.http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=slovjanofilstvo

7.https://www.youtube.com/watch?v=n9GMMN9CJUc&t=1738s