Gaudeamus igitur,
Juvenes dum sumus!
...Vivat Academia!
Vivant professores!
Хочу написати короткий пост (боюсь не получиться). Рівно такий, як стан нашої науки, всі досягнення якої це радше всупереч ніж завдяки.
В далеких 90 тих, коли дерева були великими, львівські «Карпати» — не «вівцями», а дівчата старше 23 — тітками, ми вступали у світ дорослого життя, відкриваючи, в перший раз, великі та дуже важкі двері alma mater.
Переступаючи пороги аудиторій, з цікавістю та острахом озираючись навкруги, один за один заходили юні голіафи вступних іспитів та щасливі володарі студентських квитків. В цей момент, думаю, десь в глибинах мого мозку, мільйони нейронів в великому остраху заціпеніли, з жахом розуміючи новий рівень задач, що буде поставлений перед ними.
Напевно ніколи не забудуться такі студентські миттєвості як перша лекція, перший похід в бібліотеку, перша студентка під однією ковдрою та безумовно перший іспит. До першого іспиту все було як перші враження Шлімана, що побачив з під археологічних лопат легендарну Трою.
В моєму житті ніколи більш не було, більш грандіознішої підготовки до іспиту, ніж підготовка до першого іспиту на 1 курсі. Перечитані тонни матеріалів, безліч книг, десятки різних теорій, мої нейрони сходили з розуму. Коли їхав на іспит, старався не робити різких рухів, щоб гігабайти інформації, не дай бог, не висипались з моєї голови.
Пам'ятаю той хвилюючий момент, заліковка в руках і стіл, де чекали розкидані віялом білі маленькі екзаменаційні листочки. Вибір зроблено. Листок перевернуто. В долі секунди прочитаний текст. Ейфорія і паніка одночасно. Ейфорія від розуміння поставлених задач, паніка — від усвідомлення обмеженості часу, за який гігабайти інформації з мозку потрібно перенести на білий екзаменаційний листок.
І ось він, перший іспит. Навпроти професор, пляшка «Боржомі» та відкрита заліковка.
З цього іспиту я виніс на все своє студентське життя одне єдине правило — коли ти знаходишся з екзаменаційним білетом навпроти професора, «Боржомі» та заліковки — ніколи, категорично ніколи не вступай у диспут. Навіть якщо ти вважаєш себе 155 тисяч разів правим, навіть якщо, небеса розсунулись і могутній струмінь знань всесвіту пробуравив твою потилицю — ніколи не намагайся навіть подумати, що ти можеш хоча б на маленький кілобайтик знати більше за володаря заліковок.
Напевно багато кому знайоме відчуття, коли ти спалахуєш і на повних парах несешся вперед і твій раціо не здатен зупинити потік іраціональних емоцій. Це був той випадок:) Тверда "4" в заліковці і погроза польоту «Боржомі» у відповідь на моє обурення поставленому балу, занурила мене у повну переоцінку ситуації цього випадку та в цілому.
Це була як пелена з очей. В подальшому було безліч інших іспитів. Але на все життя запам'ятався перший іспит, після якого подумав — щось з наукою не так.
Непридумана історія. Іспит: історія країн колишнього СРСР. Екзаменатор серйозний професор. Питання: культура Білорусі XIX ст. Студент, який прекрасно розібрався з першими двома питаннями екзаменаційного білету, з жахом усвідомлює, що всі його пізнання у питанні культури білорусії 19 ст. обмежуються одним Янкою Купалою. Проте здорова студентська наглість йде на неймовірну авантюру. І поки професор вивчав заліковку, студент, будучи футбольним фанатом, швиденько перебираючи в пам'яті склад мінського «Динамо», починає формувати нову реальність білоруської культури 19 ст. Гоцманов став відомий білоруським письменником, з романом «Земля» та повістю «Мати», Зигмантович та Янушевський відомими драматургами, Сацункевич художником, Алейніков — поетом. Десь в такій послідовності, чи в іншій — не суть важливо. Саме кумедніше в цій історії є те, що професор сам знав культуру Білорусі на рівні студента. Принаймі про це свідчило "5" в заліковці.
Прикладів різного гатунку за 5 років було більш ніж достатньо.
І я, просиджуючи різні цікаві та нудні пари, попадаючи у вир фестивалів в гуртожитках, проводячи вільний час у футбольних баталіях — мав нагоду познайомитись і потоваришувати з одним цікавим хлопаком. Ім'я якого нещодавно спливло у розмові з професором з математики.
Звали його Олег, в нас були одні спільні друзі і одне спільне захоплення — футбол.
Вчився він на математичному факультеті. Якщо виходити з класифікацій «вулиці» він був ботаніком. Він був не простим ботаніком, і навіть не простим фріком. Гірше, — він був генієм. Чоловік робив з цифрами просто все, просто буквально все, а не маючи куди діти надлишок своєї енергії, писав вірші та казки на англійській мові.
Проте недовго радів спокійному життю та забитим голам математичний геній. Кровожерні європейські мисливці за головами почули, приїхали і знайшли його. І відвезли бідолаху на туманні альбіони за кембріджські бастіони.
Умови його утримування, вражали своєю нелюдськістю. Ми, живучи по троє — четверо чоловік в одній маленькій кімнатці з спільною розбомбленою кухнею на три таких кімнати, з жахом дізнавались, що математичний геній живе у кембріджському гуртожитку в однокімнатному (чи двохкімнатному, — не важливо) номері з кухнею — САМ ОДИН. Що його стипендія дорівнювала стипендії всього нашого курсу. Про умови заняття футболом в Кембріджі я краще промовчу.
...І ось, пройшло багато років. Я перебуваю на конференції, тема її не суттєва. Навкруги представники професури, докторантури. Виступає професор математики і в своєму спічі, згадує свого учня Олега з 90 тих.
Розказує те, що мене вбило просто наповал. Те що Олег став доктором наук у досить молодому віці це мене не здивувало. Геній ще той. Але те, що Олег, як викладач Кембріджу має на рік всього лиш 20-30 годин пар, це мені винесло мозок.
Доктор математичних наук Кембріджу, основний свій робочий час приділяє НАУЦІ.
Університету Кембріджа, який один видає видає набагато більше конкурентоспроможної наукової продукції, ніж усі академії наук та університети України разом узяті.
Ось звідки на заході нобелівські лауреати! Ось чому в серйозних світових наукових виданнях поголовно західні автори! Ось чому захід це локомотив науково-технічного прогресу!
Безумовно це лише одна складова успіху. Але пригадуючи викладацьке минуле, коли голови не можливо підняти від кількості годин на рік, а у вільний від пар час — це написання нікому не потрібних методичок, перевіряння домашніх завдань і єдине на що лишався час — складання лекцій.
Дивлячись сьогодні на стан нашої науки — хочеться плакати. І розумієш, що немає в нас наших Ной Харарі, і не скоро буде. Що основні досягнення наших науковців у поголовній масі, це копіювання і плагіат. І ще добре, коли в копійованих абзацах слова чи речення переставляються:)
Хтось мені скаже, що проблема в тому, що фінансування науки у нас маленьке. З основними провідними країнами світу безумовно. А ось зі всіма іншими — не факт. Ось гляньте на табличку. Період 2001 — 2012 рік. Криві 2, 3, 4 і 5 показують динаміку зростання бюджетного фінансування наукових організацій України. Для кращого розуміння того, що фінансування збільшувалося шаленими темпами, подано криву 1, яка відображає зростання бюджетного фінансування Верховної Ради.
Це все фінансується не наука. А якийсь величезний кабінетний монстр з легіоном пенсіонерів, з армадою пільг, надбавок, добавок і іншого.
Так от. Ми ніколи не будемо мати сучасної науки і нобелівських
лауреатів, допоки будемо продукувати науковий трутнізм, плагіат, захмарну
корупцію у вишах, захист наукових ступенів, що дорівнює вартості престижних
іномарок, роботу не на результат, а по переливанні з пустого в порожнє, і як
вишенька на торті — попил бюджетних коштів.
Вся наука у нас — це величезний злий кабінетний монстр. Такий монстр сидить усюди. В кіно. В літературі. Усі ці спілки кінематографістів чи письменників? Що це за базиси і надбудови? Багато вони створили кінематографічних шедеврів? Багато вони написали світових бестселерів?
Чим швидше ми знищимо всіх кабінетних монстрів, тим швидше ми отримаємо шанс на якісну науку, якісний кінематограф, якісну літературу...
Хотілось написати короткий пост. Понесло...
