В день памяті жертв Голокосту розкажу історію, яка відбулась у Львові в часи 2 світової війни. Ця історія, багато років назад, була розказана мені одним з учасників цих подій.
Червень 1941. Львів. Один загарбник замінює іншого. Радянська влада у паніці евакуйовується на схід. Час йде не на дні, а на години.
Львівська залізниця. Зовсім юний солдат, мобілізований з області буквально місяць назад, стоїть при охороні поїзда, що вивозив евакуйованих з міста. Попасти на поїзд можливо було лише за наявності спеціальних пропусків. До відправлення залишались лічені хвилини.
Раптом до солдата підбігло декілька євреїв, на лицях яких був відчай. Вони просили, благали солдата пустити їх на цей поїзд. Ледь не ставали на коліна. Готові були хоч стоя, хоч як, але їхати, подалі від наступаючої німецької армії. Питання життя і смерті.
Не одразу рішившись і ризикуючи трибуналом, солдат пустив сім'ю на поїзд, не взявши від них нічого. Коли один старший єврей, здивований відмовою солдата від винагороди, все просив, щоб той назвав їм своє прізвище, — солдат довго не хотів цього казати. Але в останній момент сказав, піддавшись напору чоловіка.
Поїзд поїхав на схід.
Солдат пройшов всю війну. Вернувся живий та неушкоджений, лише з незначними царапинами. Доля оберегла.
Після війни пройшло декілька років. Солдат влаштувався різноробочим, мешкав у невеликій кімнаті великої комунальної квартири.
Одного дня у квартиру пролунав звінок у двері. На порозі квартири, сусідка по комуналці, побачила декількох чоловіків, що дивлячись на листочок, запитали — чи тут не мешкає такий то чоловік. На листочку було прізвище солдата.
Коли солдат, на поклик сусідки, вийшов до гостей, вони уточнили чи він справді такий то. Звірили документи. А потім запитали чи він памятає червень 41, з/д вокзал і сім'ю єврея. Содат довго не міг згадати цю історію. Пройшли роки, і та війна стерла багато з памяті.
Гості сказали, що той кого він врятував, завжди памятав про його вчинок тоді на вокзалі. І вважав обовязком віддячити за своє спасіння. В сумках, які принесли ці люди було безліч їжі, різних делікатесів, одягу, речі побутового вжитку.
Закінчення цієї історії було не менш цікавим. Життя солдата змінилось як у казці. Завдяки протекції врятованого чоловіка, він поступив в університет на юридичний факультет, отримав пристойну роботу. Йому було виділено окрему квартиру в центрі міста.
Про що я хотів сказати, розказавши цю історію?
Про те, що завжди потрібно залишатись людьми. Про те, що наші вчинки, особливо ті що межують з ризиком чи жертвою для нас, завжди можуть спрацювати бумерангом.
Ризикуючи трибуналом, солдат врятував єврейську сім'ю. Одну сім'ю з декількох чоловік. Багато це чи мало в масштабах жертв Голокосту? Риторичне питання. Але завдяки цьому вчинку, декілька прізвищ не було вписано у книгу памяті жертв Голокосту.
Він не думав про погані чи хороші наслідки для себе. Просто вчинив добро. Пройшов час і життя, у вигляді вдячності врятованого єврея, винагородило його.
