А він, морські здолавши серцевини,
в душі беріг обидві батьківщини, —
в епоху сатанинську і жахну
любив Ізраїль і Галичину
«Довбуш ватагом опришків був, і в горах Карпатських його леговишє, і тенета його розкинуті над гостинцями. Багато друзів у Довбуша, а Довбуш — головний серед них...»
Це уривок з твору про Довбуша, який написав не Гнат Хоткевич, Володимир Гжицький чи Іван Франко.
«…люті легіні Довбуша, а до Довбуша їм далеко. І був їм Довбуш ватагом. І в руці у Довбуша бартка, що дав Янгол Смерті Довбушу. Але з сусідами мир у нього, навкруги Коломиї».
Це есе «Бартка Довбуша», написане у стилі хасидських притч, класиком єврейської літератури, нобелівським лауреатом, письменником Шмуелем Йосефом Агноном, що народився на Галичині, колисці багатьох прекрасних людей різних народностей.
Агнон, є один з шести нобелівських лауреатів, родом з України. Йому першому серед народжених в Україні та серед тих, хто писав івритом та ідишем, присудили Нобелівську премію в галузі літератури.
Шмуель Йосеф Халеві Чачкес (таке справжнє ім'я письменника) народився 17 липня 1888 року, у містечку Бучач, що на Тернопільщині, яке було тоді провінцією Австро-Угорщини.
Батько Агнона, рабин Шолом Мордехай Леві Чачкес, був хасидом Чортківського цадику, і багатим торговцем. Мати, Естер Фарб, вирізнялася освіченістю та начитаністю.
«Внаслідок історичної катастрофи, через те, що Тіт, імператор римський, зруйнував Єрусалим і прогнав народ Ізраїлю зі своєї країни, народився я в одному із міст Вигнання… З коліна Левієвого я походжу. І я, і батьки мої — зі співців, що співали у Храмі святому». З промови виголошеній Агноном у Стокгольмі, при врученні нобелівської премії.
Агнона порівнюють із Сервантесом, Гоголем, Кафкою та Достоєвським. Агнон, суперечлива постать навіть серед своїх шанувальників, багато хто називає його твори близькими лише євреям, що походять з Східної Європи, і не більше. Але всі без виключення вклоняються перед його талантом у створенні образів, мистецтвом слова.
Чому саме імя Агнон взяв собі Шмуель Чачкес? В єврейській традиції є поняття «агуна»: покинута та «пов'язана» жінка, тому що її чоловік загинув, зник, або пішов від неї без розлучення. Суворий закон забороняє їй шлюб. Агуна – заручниця, «вільна невільниця», вона може покохати, але справдити свого кохання не може. Шмуель Йосеф Агнон вигадав для свого псевдоніму іменник чоловічого роду «агнон» (від «агуна»), що в івриті відсутній. Це дивовижне слово – ключ до Агнона. «Жінка, яка покинула Агнона, зробивши його своїм вічним заручником, – це України і Земля Iзраїлю, це Галичина і Країна Iзраїлю, його рідний галицький Бучач і не менш рідний Єрусалим, адже „місто“ єврейською – також жіночого роду. Агнон – „вільний невільник“ цієї жінки». Йоханан Петровський-Штерн (Гарвард США)
Дивно, але й до сьогодні, цей великий майстер слова з Галичини, нобелівський лауреат, в творах якого присутні по суті лише два міста: Єрусалим та Бучач, продовжує залишатися майже невідомим в Україні. Якщо ви зробите спробу знайти томик Агнона на українській мові перекладений з мови оригіналу, вас чекає розчарування. Максимум що вам вдасться знайти, це переклад з англійської або російської.
«Бучач стоїть на горі, і здавалося, ніби зорі прив'язані до дахів його будинків. Несподівано вийшов місяць і освітив усе місто. Річка Стрипа, що раніше таїлася у мряці, раптово сріблясто заблищала…Сказав один із них: зроду не знав я, що містечко наше таке прекрасне. Здається мені, що в усьому світі не знайдеш містечка, кращого ніж наше…» «У серцевині морів», 1934
Змалку у Агнона виявився нахил до творчості. У своїй Нобелівській промові він потім згадає: «В п'ять років я написав свою першу пісню. Я написав її, сумуючи за батьком. Сталося так: мій батько поїхав кудись у справах, я тужив за ним і склав вірші...»
У 18-річному віці Агнон прибув до Львова, де став співробітником редакції єврейської газети. Довший час друкувався у Львові та Бучачі.
(В Ізраїльських джерелах ця фотографія підписана як Львів. Сам львівянин, але не можу ідентифікувати де це. Цікаво.)
У 1913 році Агнон виїхав до Німеччини. Коли у Європі спалахнула Перша Світова війна, Агнон, не бажаючи згинути у цій шаленій м'ясорубці, за декілька тижнів до проходження медкомісії, почав багато палити цигарок, пити пігулки та мало спати. Все це логічно закінчилось, серйозними проблемами з нирками і лікарняними простирадлами.
У Німеччині, Агнон зустрів своє перше кохання. У Берліні, де він перебивався уроками репетиторства по івриту, Агнон закохався до нестями в одну із своїх учениць, красуню Естер. Полум'я кохання виявилось всепоглинаючим та взаємним.
З надією отримати батьківське благословення, Естер, признається своєму батькові, в коханні до бідного репетитора.
Проте реакція батька була категоричною та неочікуваною. Шимшон-Джордж Маркс, що входив у трійку впливових банкірів Німеччини, був керівником правління «Дойче банку» став рішуче проти вибори своєї дочки, проти зятя «ост-юден».
Але полум'я кохання, вже спопеляло пожежею серце Естер. І вона йде на самий рішучий крок у своєму житті — втікає з батьківського дому. Агнон та Естер таємно одружуються.
Шимшон-Джордж Маркс, дізнавшись про це, в серцях відмовляється від своєї дитини.
Проте недовго крига тримала батьківське серце. В скорому часі вона зтанула і батько прийняв вибір своєї дочки. Не останнім аргументом для старого ультраортодоксального єврея стало те, що виявляється його «ост-юден» зять, чудово знає і розбирався в Талмуді та Торі.
Друге кохання Агнона, якому він був вірний все своє життя — це пристрасть до книг. Він любив і збирав їх немов божевільний, часто витрачаючи на них останні свої гроші. І якийсь дивний парадокс долі. Тричі його величезні бібліотеки та рукописи згорали у вогні, повністю до тла – в Бучачі, Баден-Гомбурзі та Єрусалимі. І кожен раз, з новим завзяттям, Агнон поновляв і відновлював свою бібліотеку. Щоб потім в черговий раз втратити її повністю у полум'ї пожежі.
У 1924 р. Агнон з дружиною перебирається до Єрусалима. Там і приходить справжня літературна слава до нього, яка розпочалась після публікації його повісті «Покинуті дружини», основою сюжету якої послужили хасидські історії з України XVIII—XIX століть.
1930 році Агнон здійснив ностальгічну поїздку Галичиною, відвідав Бучач, Тернопіль, Львів, міста і села довкілля. Зустрічі з рідним краєм лягли в основу його роману «Гість на одну ніч».
Галичина, що була в той час окупована Польщею, так різко відрізнялась від краю часів його юності, і так сильно його вразила, що Агнон з жалем писав: «Куди не глянеш, — усюди лише знегоди та злидні».
У 1966 році до Агнона приходить вже світова слава. Він стає лауреатом нобелівської премії. На наступний ранок, Агнон, з властивим йому гумором замітив: «Ще вчора, половина Ізраїлю не знала хто такий Агнон, а інша половина не знала хто такий Нобель. Сьогодні ми обоє знамениті.»
(Промова Агнона, в перекладі на українську, при врученні Нобелівської премії тут: http://www.ji-magazine.lviv.ua/inform/info-ukr/agn...
Розповідають, що коли після отримання нобелівської премії, в Єрусалимі неподалік дому, де мешкав письменник, розпочалися будівельні роботи, мер міста Тедді Колек розпорядився встановити табличку: «Дотримуйтеся тиші! Агнон працює!».
Агнон працював до кінця свого життя.
В 1970 році Агнон та його дружина Естер, кожен по своєму, тяжко захворіли і були майже одночасно госпіталізовані. Проте їх розмістили у різних палатах, щоб уникнути зайвого хвилювання.
Коли стан Агнона став критичним, їх діти вирішили, що мати і батько обов'язково мають побачитись перед смертю.
В призначений час, з двох протилежних кінців лікарняного коридору, появились дві інвалідні коляски, що повільно рухались назустріч одна одній. В колясках сиділи маленькі, хворі та старенькі Агнон та Естер. Коляску з матірю, що вже нікого не впізнавала, везла дочка Емуна — а батька, час якого вже йшов на години, син Хамдат. Посередині великого коридору коляски зустрілись. Усмішка засяяла на лиці старенької Естер, проте ніколи ніхто так і не взнав, чи вернулась тоді хоча б на секунду ясність у її свідомість.
Агнон, протягнув руку до Естер, погладив по її щоці.
- Естерлех — прошепотів він. Сльоза застигла в куточку його ока. Це було останнє слово Шмуэля-Йосефа Агнона...
Помер Шмуэль-Йосеф Агнон17 лютого 1970 року в Єрусалимі і похований на Єлонській горі.
Естер пережила свого чоловіка на три роки. В один із рідкісних моментів, коли свідомість прийшла до неї, вона, за словами медсестри, схопила останню за руку і сказала «Він був тяжкою людиною. Мені було важко з ним. Але я любила його і тому мені було добре з ним. »
В Україні, нобелівському лауреату встановлений пам'ятник-погруддя у Бучачі, зберігся будинок, де він провів своє дитинство та юність, який розміщений на вулиці, названій його іменем, під номером 5.
До речі, якщо у вашому гаманці бували 50 шекелів зразка до 2014року, то на них і є зображений Шмуель Йосеф Аґнон.
«Як хороше вночі – можна ходити годинами і не відчувати ніякої втоми. Море все шумить та шумить, а від пісків все пливуть до тебе якісь дивні запахи, і раптом ти відчуваєш на губах смак солі, і він видається тобі приємнішим за всі делікатеси світу.»
Притча від Агнона:
В однієї бідної селянки було багато дітей. Вони просили їсти, але їй не було чого їм дати. Одного разу вона знайшла яйце. Покликала дітей і сказала:
«Діти, діти, тепер нам не треба хвилюватись — я знайшла яйце. Я — цілеспрямована людина, тому яйце ми їсти не будемо, я попрошу сусіда, щоб підклав це яйце під курку, аж поки з яйця не вилупиться інша курка. Але я — цілеспрямована людина, тому і курку ми їсти не будемо, а почекаємо поки вона також знесе яйця і з них вилупляться інші кури, які також знесуть яйця — і так до тих пір, поки не буде у нас багато курей і яєць, яких я, як цілеспрямована людина, продам і на виручені гроші куплю телицю. Телиця виросте і стане коровою. Але ми її також їсти не будемо, а почекаємо, поки не принесе вона нам нових телиць. І буде у нас багато корів і биків — продам я їх і куплю поле. І буде у нас багато землі, на якій будуть пастися наші бики та корови — і не буде в нас ні в чому нужди».
Поки селянка все це говорила, граючи в руках яйцем, воно впало і розбилося.Так і з нами: коли приходять святі дні, кожен зобов'язується зробити тшуву і думає про себе — зроблю я так і зроблю так. Але проходять дні за днями в словесному марнотратстві і думки не призводять до справ, і в кінці кінців людина падає ще нижче. Тому, людина повинна слідкувати за собою, щоб, не дай Бог, не впасти.
