Відвідав рідне село Чоповичі на Житомирщині. Днями тут ледь не розгорівся ще один фронт протистояння російській агресії.
Колись уподобав нашу землю Московський патріархат. На місці урочища Кип'яче звели чоловічий монастир. Будувалися масштабно. Публіка була підозріла і таємнича, особливої комунікації з місцевими не вела.
Ширяли байки, що серед монахів переховуються відомі злочинці: то послушника з косяком помітять, то з-під ряси пістолет випаде, але хто без гріха? У монастир від доброго життя не йдуть! Отож, особливих інцидентів не траплялося. Згодом, за кілометр від чоловічого, було зведено і жіночий монастир. Землю їм виділяли без жодних проблем, адже вони спочатку будувалися, а вже потім отримували на це дозволи. Хтось із наших дрібних чиновників районного масштабу навіть якісь медальки від МП отримав, ну а з благословіннями взагалі ніяких питань — безлімітний тариф.
І хоча думки щодо Московської церкви різнилися, але здебільшого монастирі стали місцевою візиткою. Тут вам не похилені хати, а справжі чудеса монгольської архітектури! Я й сам цим, прости Господи, грішив. Приїдуть до тебе гості, і одразу везеш у святі місця: водички з джерела попити, на церковну розкіш подивитися, рускім духом просякнешся і їдеш додому під благодаттю.
Я і чимало сільських дітей у монастирі пройшли своє трудове хрещення: садили помідори, прибирали конюшні, насипали дороги, годували кавказьких вівчарок і багато багато цікаво. Загало, пахали так, що в очах темніло, але добрі монастирські матушки спуску не давали: замрієш на хвилинку, окидаючи оком древлянські простори, грошей за роботу не отримаєш!
Були і свої приколи у житті духівництва: величезні портрети Миколи ІІ, карабіни (і не тільки) у монахинь, але особливо запам'яталися військові БРДМи, правда кулемети десь згодом заховали. Доповнювали це свято життя козачки з так званого «Вєрного Казачєства» — відвертої проросійської організації, яка, до речі, функціонує і досі, а її лідер бойовик Леонід Маслов, який дає інтерв'ю російським медіа та фотографується з російськими військовими, досі гуляє Києвом. Чому? Загадка!
З початком війни, жарт про потенційну російську базу на місці монастирів став трохи зловіснішим. Тим паче, що в іншому кутку села, почалося будівництво ще одного чоловічого монастиря.
Ставлення до МП, навіть у такому заляканому краї як Житомирщина, поступово стало більш ворожим, хоча наш місцевий духівник, який веде службу церковнослов'янською, з вірянами спілкується українською і вартий поваги хоча б за десяток дітей.
Все б нічого, але у повітрі запахло зняттям мораторію на продаж землі. І ось, зовсім нещодавно, до голови сільської громади прийшли десятки звернень з проханням від підставних громадян України виділити земельні паї загальним розміром у 150 гектарів. Всім стало зрозуміло, що Московський патріархат хоче віджати собі землю в околицях монастирів, що сотні років служила місцевим у якості пасовиськ для худоби.
Село збурилося. Хто з інтересів своїх корів, а хто з більш ідейних, але громада одностайно постановила землю росіянам не віддавати. І хоча дехто конфронтації побоюється, але процес пішов. Я, як місцевий, одразу відчув відповідальність за цю справу. На зборах громади не витримав і запропонував очільнику місцевої територіальної оборони, що існує лише на папері (але з цим потім розберемося), трохи розім'ятися, а треба буде, то звеземо хлопців з області та столиці.
Отож, завдання на сьогодні зрозуміле: не просто відстояти право на землю, а повністю вибити Московський патріархат з України! Варіантів декілька: або каятися і приєднуватися до єдиної Української церкви Київського патріархату або вшиватися геть!
Таких російських баз зі значними людськими та фінансовими ресурсами в Україні сотні. Рано чи пізно, їм доведеться дати бій.
