У другій половині XVIII століття садиба площею 341,5 кв.м належала Григорію (Юрію) Дранчеву – багатому купцю, представнику так званого київського нобілітету.
План 1803 р. Межі садиби Дранчева виділені зеленим.
Для орієнтиру – церква Богородиці Пирогощої справа, будівля магістрату – у правому нижньому куті.
1776 року за проектом Івана Григоровича-Барського Дранчев звів двоповерховий цегляний будинок, який вважався одним з кращих на Подолі. В ньому 1780 року під час візиту до Києва зупинявся австрійський імператор Йосип ІІ.
План будинку Дранчева.
З 1785-го тут була розташована міська «Банківська контора для обміну асигнацій» – підрозділ асигнаційного банку, що виник у 1769 році після вводу в дію паперових асигнацій замість срібних та мідних монет.
Поява асигнаційних рублів була викликана великими витратами Росії на військові потреби, які призвели до нестачі срібла в скарбниці, оскільки всі розрахунки, особливо із закордонними постачальниками, велися виключно у срібних та золотих монетах. Нестача срібла і величезні маси мідних грошей у внутрішньоросійському торговому обороті призводили до того, що великі платежі було вкрай складно здійснювати. Адже 1 рубль мідними грошима важив 1 кг!
Після першого випуску асигнацій курс до срібних монет встановили 1:1. Але в конторах асигнаційного банку перебувала лише мідна монета, й обмін асигнацій здійснювався лише нею. 1770 року це навіть закріпили законодавчо. Таким чином, асигнаційний рубль не був забезпечений дорогоцінним металом рубля.
Державна асигнація 25 рублів 1769 року.
В Києві контора для обміну асигнацій відкрилася 1881 року.
З 1880-х років збільшилися воєнні витрати Росії, й імперський уряд запустив емісію паперових грошей, що потягло за собою зниження курсу асигнацій. З'явилися ножиці цін, відтепер в країні існували дві незалежні грошові одиниці: срібний рубль, забезпечений внутрішнім вмістом дорогоцінного металу і рівний 100 срібним копійкам, і асигнаційний рубль, не забезпечений нічим, крім довіри населення до влади і рівний 100 виключно мідним копійкам. Найнижчий курс був зафіксований 1815 року: 4,21 до 1. Треба відзначити цікавий факт: до 1812 року курсові ножиці не впливали на виплату податків: їх можна було робити асигнаціями за курсом 1:1.
Київської контори асигнаційного банку тоді вже не існувало. ЇЇ закрили 1788-го через невеличкий оборот та велику кількість нарікань на якість роботи.
Наступного, 1789 року, в садибі Дранчева розмістилась губернська поштова контора, яка діяла тут до пожежі 1811 року. Цегла врятувала головний будинок від вогню. Майже незмінним
Садиба Дранчева на світлині 1860-х років.
На початку XX століття землеволодіння належало купцю 1-ї гільдії А. Липкесу. Саме на його замовлення і постав новий будинок: п'ятиповерховий, на підвалі, цегляний, у плані Т-подібний, з бічним проїздом на подвір'я, у стилі модерн. Планування секційне з двома однаковими квартирами на поверсі. Перший поверх використовувався під магазин. Головний фасад симетричний, при його обробці застосовано рваний та полірований лабрадорит, гладенький та фактурний тиньк, пофарбування поверхні стін і характерне для модерну ліплення. В оформленні інтер'єрів квартир були використані два варіанти класицистичного оздоблення, які чергувалися на поверхах. На замковому камені арки головного входу зберіглася монограма власника. Споруда вирізняється органічною об'ємно-просторовою композицією, високим рівнем будівельних та опоряджувальних робіт.
Меч Меркурія на стіні будинку – ознака належності Липкеса до купецького стану.
Монограма Липкеса.
Джерела:
- Олена Попельницька Історична топографія київського Подолу XVII — початку XIX століття – К.: Видавничий дім «Стилос» – 2003 – 302 с.
- Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 1. А–Л Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М.Р. Бажана – 1999 – 584 с.
- Шторх П. Материалы для истории государственных денежных знаков в России с 1653 по 1840 год // Журнал министерства народного просвещения. Выпуск CXXXVII – С.–Петербург, с. 773–847
