В 1796 році, після 136-літньої перерви, в Києві знову відкрився католицький костьол. Храм присвятили святому Миколаю, розміщувався він біля так званого Нового Базару, на сучасній Печерській площі. Католики були щасливі, проте в 1799 році трапилася біда – в дерев'яній споруді сталася пожежа. Вогонь загасили, та всі розуміли: без нової кам'яниці не обійтись. Проблема загострилася у 1814 році, коли спеціальна комісія визнала костьол аварійним та маломістким.
Київський цивільний губернатор Павло Сидорович Черепанов надіслав у Санкт-Петербург заяву київської шляхти, підписану київським маршалком (у даному випадку – голова губернського дворянства) графом П. Потоцьким, з проханням дозволити звести цегляний римо-католицький костьол та будинок при ньому для священиків домініканського ордена. Наступного року дозвіл було отримано разом з наказом визначитись з ділянкою між Старим Містом, Печерськом та Подолом.
Спочатку костьол задумали будувати в Печерській частині – навпроти Царського палацу, на тому місці, де на розі Шовковичної була аптека наказу суспільного піклування, чому вулиця називалася Аптечною. Звичайно ж, місце дуже привабливе, але вийшло інакше.
У вересні 1816 року Олександр І особисто прибув до Києва. В тогочасній будівлі Дворянського зібрання на Іванівській вулиці (не зберіглася, тепер – Інститутська, 9, один з корпусів НБУ) дворянство Київської губернії на честь імператора дало бал. Задля розваги публіки на протилежній стороні Крещатицької долини встановили підсвячену ілюмінацею тріумфальну арку. ЇЇ спорудили на території садиби, яку в 1805 році віддали Михайлівському монастирю задля зведення готелю «Странноприємниця» та помешкань для штатних служителів обителі.
Фрагмент мапи 1812 р. Червоний еліпс – сучасний Майдан. Від нього відходять на той час тільки три пальця (зелені лінії): вулиці Софійська, Навозна (Мала Житомирська) та Михайлівська. Південніше Михайлівської – власність Михайлівського монастиря (помаранчева галочка). Костьольної ще не існує: її трасою пролягає фортифікаційний вал (фіолетова стрілка).
Але монахи так нічого і не збудували, а тому садибу забрали у монастиря, і 30 серпня (11 вересня за новим стилем) 1817 року на розчищеній ділянці площею 3447 кв. саженів (приблизно 157 соток = 1,57 га) було закладено та освячено наріжний камінь костьолу.
Князь Іван Михайлович Долгоруков за тиждень до цієї події у своєму «Щоденнику подорожі до Києва 1817 року» записав: «Я из любопытства ходил смотреть то место, где предполагают заложить костел в Александров день: оно отведено на одной из гор Киевских, между Печерской стороной и Старым городом. Холм высокий, отовсюду виды прелестные и величественные». І далі: «… рвы вырыты, и все готово. Принуждены были копать очень глубоко, потому что насыпи велики, материк далек. По слоям земли видно, что тут было некогда кладбище».
Отже, завдяки мемуарам Долгорукова до нас дійшли відомості про існування в цьому місті якогось стародавнього погосту. Ми знаємо, що біля Михайлівського монастиря знайдено багато залишків курганів – поховань стародавніх слов'ян. Мабуть, це один з них.
Закладку каміння спеціально приурочили до Олександрова дня: епонімом для костьолу вибрали святого Олександра І – шостого римського папу 106 – 115 рр. Цей папа прославився тим, що запровадив євхаристію (таїнство причащання хлібом та віном) та освячення води у церкві, а також дозволив перебування у церкві чоловіків з непокритою головою.
Автор першого проекту костьолу – архітектор домініканського ордена Пілер.
Проект Пілера. Його план був грандіозний: передбачалося спорудити хрещатий у плані, однобанний храм в класичному стилі з шестиколонним портиком коринфського ордера на головному південному фасаді та двома парами скульптур святих у нішах обабіч входу. Симетричність костьолу, його компактність та виразність півсферичної бані створили б ідею центричного храму-пам'ятника на честь перемоги у війні 1812 року.
Фінансування робіт передбачалося за рахунок шляхти Київської губернії – внеску 25 копійок за кожну кріпацьку душу. На той час в губернії нараховувалось близько 800 тис. кріпаків, тобто кошторис склав приблизно 200 000 рублів.
З початком будівництва виявилася помилка Пілера: домініканець не зважив на складний рельєф ділянки, що перебувала на крутому схилі. Поруч проходила жвава дорога до Михайлівського монастиря, і це спричиняло постійні зсуви. Роботи з укріплення ґрунту майже не припинялися. Це потребувало додаткових коштів, і дуже скоро стало зрозуміло, що будівництво вийде за межи запланованих двохсот тисяч. Домініканці знову звернулися про допомогу до губернського дворянства. Але найбільші землевласники – Браницькі, Енґельгардти, Лопухіни, Сангушки, Потоцькі відмовились вносити нові пожертви, тому кошти збирались лише серед дрібної шляхти. Цього було дуже мало і будівництво майже зупинилось.
Тоді на допомогу запросили петербургського зодчого Давида Луїджи Висконті. Швейцарець склав більш спрощений план храму, і з 1824 року будівництво вже пішло за новим проектом. Наглядати за роботами призначили того ж Пілера. До травня 1830-го нижній ярус костьолу вимурували до рівня вікон. Здавалося, ще трохи, і новий храм буде зведений. Та польське повстання перекреслило всі сподівання католиків: будівництво повністю зупинилось. А після від'їзду в 1832 році з Києва отців домініканців та смерті настоятеля храму отця Вікентія Головні зникла і надія на те, що костьол коли-небудь постане.
Довгобуд, кинутий напризволяще, простояв до 1835 року. Тогочасний київський маршалок граф Генріх Тишкевич звернувся до Петербурга про дозвіл поновити будівництво.
Граф Генріх – дуже цікава постать у київській історії. Посаду голови губернського дворянства він займав з 1826 року аж до своєї смерті у 1855-му. За свідченням учасників варшавського повстання, Генріх Тишкевич якщо сам і не брав участь у підготовці інсургентів Київської губернії, то щонайменше, прикривав їх діяльність. І керівники повстання мали серйозні сподівання, що як тільки польське військо дійде до Києва, Тишкевич обов'язкове приєднається до них. Але поляки зазнали поразки, а маршалок зміг проскочити «поміж капельками» та, як і раніше, користувався довірою центральної влади.
У вересні 1835-го Тишкевич отримав дозвіл на поновлення будівництва костьолу. Наглядачем за роботами призначили міського архітектора Людвіга Вікентійовича Станзані. Той приступив до виконання, та на першому же кроці зодчого спіткала невдача. Виявилося, що креслення Пілера та Висконті загубилися. Довелося розробляти новий проект. Станзані сам не забажав цього робити та передоручив професору Київського університету Францу Івановичу Мєховичу.
Роль цієї людини у становленні прикладної механіки в Україні важко переоцінити. За походженням Франц Іванович належав до збіднілого прошарку литовських дворян, народився на Волині і життєвий шлях та наукову-педагогічну діяльність пов'язав з Південно-Західним краєм Російської імперії, а тому його потрібно відносити до наукового грона українських архітекторів та механіків. Праці Мєховича з теорії машин мали практичне спрямування – застосування механізмів у господарстві. У 1834 році Франц Іванович заступив на посаду ординарного професора університету св. Володимира. Його наполегливістю в університеті відкрилися одразу три наукових лабораторії: архітектурна, яка мала 5 308 навчальних експонатів, геодезична – 29 експонатів та лабораторія моделей і машин – 361 експонат. В університеті Мєхович викладав архітектуру та нарисну геометрію з додатками: науку про тіні, перспективу, оптичні зображення, малювання географічних карт та інше. Майже всі лекції професор читав з використанням власних розробок та досліджень. Тому його заняття користувалися великою популярністю, бо давали багато нових знань не тільки студентам, а й колегам Мєховича.
Також Франц Іванович виконував обов'язки університетського архітектора, брав участь в укріпленні Золотих Воріт, а тому його залучення до проектування собору було невипадковим.
План Мєховича затверили у Санкт-Петербурзі Радою шляхів сполучення та публічних споруд у 1836 році.
Проект Мєховича. В порівнянні з планом Пілера, шестиколонний портик було замінено на чотирьохколонний, замість скульптур на фасаді з'явилися вікна, а однобанний купол потіснили дві кутові вежі.
І знову постало питання коштів. Допомога надійшла від поміщика Звенигородського повіту Київської губернії Антона Совецького, хорунжого колишніх польських військ, а тепер депутата Київської дворянської комісії. Він зголосився власним коштом завершити будівництво. Сума склала 196 770 рублів (на той час 1 кг пшеничного борошна коштував приблизно 4 копійки).
Антон Совецький і надалі підтримував костьол. У 1838-му своїм коштом він перевіз з Кременецького ліцейського костьолу орган. Наступного року поміщик своїм заповітом залишив на остаточне будівництво і подальшу підтримку храму 40 тис. рублів. Проте половина цих коштів дійшла до католиків тільки у 1852 році. Справа в тому, що пасербиця Совецького почала доводити, що маєток, з якого визначено половину суми на добудову костелу, ніколи вітчиму не належав, а був власністю її матері. При цьому жодних доказів не надавала, а лише розсилала прохання, затягуючи перерахування грошей за заповітом. Останній документ у справі «Про видачу на добудову Київській римо-католицькій церкві грошей, заповіданих уже померлим Антоном Совецьким» датований 1852 роком.
Отже, довелося залучати кошти в інших місцях. Наприклад, на внутрішнє оздоблення пожертвували брати Понятовські. Врешті в решт, у 1842 році будівництво костьолу було в основному завершено і 30 серпня (11 вересня) його освятили. В 1846 році костьол змалював Тарас Шевченко.
Малюнок Шевченко 1846 року. Ще не зриті стародавні вали, на валу стоїть пожежна каланча, а дзвіниця Софії триповерхова.
Роботи з облаштування храму продовжувались і після освячення: закінчили спорудження кам'яних сходів і огорожі, тинькування, встановили зимові вікна, упорядкували територію. В 1849-му встановили два дзвони вагою 10 та 16 пудів (164 та 262 кг), після чого храм вдруге освятили.
В листопаді того ж року під час бурі на костьолі було зірвано значну частину даху, пошкоджено баню. Ремонтні роботи під керівництвом міського архітектора Миколи Самонова затягнулися до 1854 року. Порівняно з первісним планом проектом загальні габарити споруди було збережено, проте змінено пропорції.
Остаточну архітектуру костьолу в стилі класицизму сучасники визнавали важкуватою. Кияни вважали споруду невдалою та сприймали як карикатуру на собор св. Петра у Римі. Дві бокові вежі дотепники назвали «ослячими вухами Берніні» (вони копіювали вежі на соборі св. Петра авторства Берніні).
Костьол св. Петра у Римі.
Усередині храм вийшов просторим і світлим, був оздоблений ліпними прикрасами та живописом. Причому внутрішні роботи продовжувались і після другого освячення. Роботи проводили непрофесійні митці. Наприклад, під час реставрації 1991–1995 років під зображенням одного з євангелістів знайдено напис: прізвище «Вишневський» (вірогідно, автор живопису) і дату "1863".
Головний вівтар храму, 1936 р. Єдине зображення вівтаря до закриття костьолу.
В головному вівтарі до революції містилася копія відомої ікони пензля Пітера Рубенса «Розп'яття Ісуса Христа».
Пітер Рубенс «Розп'яття Ісуса Христа», 1606 р.
У вівтарі справа знаходилася копія картини Бартоломе Мурільйо «Видіння Святого Антонія Падуанського»
Бартоломе Мурільйо «Видіння Святого Антонія Падуанського», 1656 р.
У вівтарі зліва – копія картини Рафаеля Санті " Мадонна де Фоліньо".
Рафаель Санті "Мадонна де Фоліньо. 1523 р.
В 1879 році художник Аккерман виконав із товстого картону печеру Гроба Господня. Проте виглядала вона так, начебто була складена із каменю. Особливо багато відвідувачів приймала печера в страстні п'ятницю і суботу та в перші дні Великодня. Нажаль, ця інсталяція не зберіглася.
В тому ж 1879 році в Олександрівському костьолі був охрещений майбутній зачинатель супрематизму Казимир Северинович Малєвіч. До речі, виходець з україно-польської сім'ї, після арешту в 1930-му зі звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, Малевіч на допитах наполягав на своїй українській ідентичності.
На початку 1910-х відношення між владою та очільниками костьолу загострилися. Вони і раніше не були рівними. Наприклад, у 1894 році духовенство засудило дії київської поліції, яка відправила до поліційних дільниць багатьох непрацездатних громадян, що жебрачили біля костьолу. Та це було "квітоньки": перед Першою світовою конфлікт вийшов на новий рівень.
В 1911-му Міністерство внутрішніх справ відмовилося затвердити ксьондза Станіслава Жуковського (1868 – 1947) на посаді настоятеля храму.
Ксьондз Станіслав Жуковський. Портрет 1917 року.
Його вважали неблагонадійним за участь у католицькому товаристві "Діви святого серця Пресвятої Діви Марії". Влада не зважила на те, що отець Станіслав користувався великою пошаною прихожан. В Києві до 1918 року він був деканом і катехитом (викладач катехізису) у Володимирському кадетському корпусі, а також редактором часопису "Люд Божий".
Часопис "Люд Божий". Перший номер від 1906 року. Засновник — отець Казимир Ставинський.
Більшовицька влада також переслідувала ксьондза Жуковського, як і всіх інших представників католицької церкви. У серпні 1919 року київські католицькі ксьондзи у повному складі потрапили до рук ЧК. Тоді так звані "лицарі революції" виступили звичайними бандитами: через кілька днів ув'язнених звільнили за викуп у 300 тис. рублів. Після цього випадку отець Станіслав перебрався до Польщі, займав різні посади в Луцькій дієцезії, пережив Другу світову і помер в 1947 році.
Ще більш прискіпливо відносилися всі "великодержавні" влади до настоятеля костьолу св. Олександра з 1913 року отця Теофіла Скальського (1877–1958).
Ксьондз Теофіл Скальський. Портрет 1920 року.
Підозра щодо нелояльності отця Теофіла до імперського устрою вперше виникла у січні 1913-го, коли від жандармів надійшла добута таємними методами інформація, що ксьондз під час різдвяних свят перед членкинями жіночого доброчинного товариства завів мову "про політичне значення для поляків католицької віри, міцно тримаючись якої, поляки оберігають себе від русифікації і служать цим заповітній ідеї відновлення вітчизни". У травні-червні 1913-го царські чиновники були вже переконані, що "головною метою призначення Скальського настоятелем Київського костелу є пропагування польських ідей за допомогою газети "Київський щоденник" ("Dziennik Kijowski") … цей священик за своїми політичними поглядами належить до числа націоналістів-поляків крайнього табору, проте, будучи спритною і потайливою людиною, намагається вести справи свої тонко, ось чому офіційних даних, що були б підкріплені певними свідченнями про шкідливий його напрям, у Волинського губернатора немає, окрім згадки в одній із записок начальника Волинського губернського жандармського управління про приналежність його до національно-католицької партії, яка переслідує шовіністичні цілі".
Під час Першої світової війни отець Теофіл провадив серед киян та біженців з Польщі не тільки пастирську, але й просвітницько-патріотичну і доброчинну діяльність. За його ініціативи у грудні 1915 року за проектом єпархіального архітектора Кароля Іваницького під лівою дзвіницею влаштовано невеликий склеп для тимчасового установлення там трун з тілами небіжчиків, померлих у шпиталях під час Першої світової війни.
Революційні події 1917 року Теофіл Скальський зустрів у Києві, тут безвиїзно пережив лихоліття громадянської війни. В 1919-му разом із Станіславом Жуковським та іншими потрапив до в'язниці ЧК і був звільнений за 300 тис. рублів. Звільнення не позбавило підозр у нелояльності до совєтської влади, і в наступні роки Скальський постійно перебував під щільним наглядом чекістів, що ускладнювало виконання покладених на нього обов'язків генерального вікарія тієї частини Луцько-Житомирської дієцезії, яка залишилась у совєцькій Україні.
У травні 1922-го отець Теофіл був вдруге заарештований за приховування коштовностей костьолу від конфіскації і тільки після сплати штрафу в ті ж самі 300 тис. зміг вийти на волю. 31 березня 1926 року Теофіл Скальський одержав повноваження Апостольського адміністратора Житомирської дієцезії РКЦ. З цих пір почалися майже щоденні виклики до Київського окружного відділу ДПУ. Зрештою, 9 червня 1926-го отця Теофіла запроторили за ґрати і йому вже більше ніколи не судилося повернутися до костьолу св. Олександра. 1 жовтня того ж року під конвоєм, як особливо небезпечного злочинця, Скальського спровадили до Москви на Луб'янку.
У грудні 1927 року почався судовий процес над отцем Теофілом у Найвищому Військовому Трибуналі СРСР в Москві. Акт обвинувачення закидав контрреволюційну діяльність, спроби приєднання правобережної України до Польщі, полегшення особам польського походження нелегального перетину польсько-радянського кордону, прийняття прибулих священиків з Польщі на терені Совєтської України, а також участь у таємній організації "Білий Орел", яка насправді була фікцією, створеною ГПУ з метою боротьби з католицькою церквою. 28 січня 1928-го Відділ Найвищого Військового Трибуналу СРСР приговорив Теофіла Скальського до 10 років тяжкого ув'язнення (прокурор вимагав смертну кару), конфіскацію майна, втрату громадянських і публічних прав на 5 років. Його тримали у в'язницях в Ярославлі, в Москві і навіть у Коровниках, в'язниці для криміналістів.
Клопотання уряду Речі Посполитої про обмін отця Теофіла на засуджених у Польщі комуністів радянською стороною неодноразово відхилялося і було зрештою задоволене лише 15 вересня 1932 року. Прибувши до Польщі, прелат продовжив пастирське служіння в Луцькому кафедральному соборі. У вересні 1939-го йому довелося втікати від червоної армії у німецьку зону окупації. Війну Скальський пережив у передмісті Кракова. У цей складний період він написав спогади про своє життя за царату та правління більшовиків. Великої популярності набув його твір "Terror i cierpienie. Kościoł Katolicki na Ukrainie" ("Терор та страждання. Католицька Церква в Україні"), де він яскраво і щиро розповідає нелегку історію свого життя, тісно переплетеного з життям Римо-католицької церкви на території України.
Теофіл Скальський. "Терор та страждання. Католицька Церква в Україні".
Помер Теофіл Скальський 12 квітня 1958 року. 3 травня 2013-го парафіяни собору Святого Олександра встановили у храмі на лівій стіні каплиці Пресвятого Серця Ісуса пам'ятну дошку, присвячену отцю Теофілу.
Каплиця Пресвятого Серця Ісуса.
Теофіл Скальський є на сьогодні єдиним з настоятелів парафії, який удостоївся такої честі, оскільки показав себе не лише як активний церковний та громадський діяч, але і як сміливий громадянин, який пройшов із парафією тяжкий часи Першої світової та громадянської війн та червоного терору.
Пам'ятна дошка, присвячена Теофілу Скальському.
На правій стіні каплиці Пресвятого Серця Ісуса у 2016-му був відкритий пам'ятний знак про жертви Волинської трагедії у вигляді простого металевого чотириконечного хреста.
Пам'ятний знак про жертви Волинської трагедії.
Служби в костьолі продовжувалися до 1937-го, коли був заарештований останній київський католицький пастир Сигізмунд Кваснєвський. Згідно рішення особливої трійки за контрреволюційну та шпигунську діяльність на користь держави Ватикан (!) він був розстріляний 25 вересня 1937 року. Разом із ним стратили декількох активних парафіян.
Ксьондз Сигизмунд Кваснєвський. Арештантська світлина 1937 року.
Будівлю собору націоналізували, парафію скасували. Попередньо відокремивши предмети, що мали матеріальну цінність, решту парафіяльного майна викинули зі сходів на площу, де його спалили. Храмовий орган передали київській кіностудії.
Будівля храму зазнала перепланування: внутрішній простір розділили на чотири поверхи, які, своєю чергою, було поділено на маленькі кімнати, а для їх освітлення у стінах пробили додаткові вікна. Вбиральні навмисно влаштували на місці головного вівтаря. В утвореному гуртожитку розмістили робітників "Київгазбуду" та "Міськторгвідділу".
У жовтні 1940 року Академія наук УРСР провела у Києві нараду з проблем астрономії, і в числі прийнятих рішень було клопотання про виділення коштів для спорудження планетаріїв у Києві, Одесі, Харкові та Львові. Київський планетарій вирішили розмістити в споруді колишнього костьолу. Проте цьому плану завадила Друга Світова.
В 1946-му над будівлею нависли хмари: Олексій Тацій склав проект зносу костьолу та зведення на цьому місці суперсучасного готелю.
Костьол 1946-1951 рр. Обшарпані стіни та пошкоджений дах.
На щастя, невиправного не відбулося, і в 1952-му тут таки влаштували планетарій, частину приміщень зайняли Історична бібліотека Міністерства культури УРСР і, дещо пізніше, Республіканський будинок наукового атеїзму.
Планетарій, 1958 р.
Планетарій, 1977 р.
У 1982 році планетарій переїхав у новий будинок на вул. Червоноармійській. Покинута споруда костьолу занепадала й руйнувалась. Коли у 1991 році храм передали римо-католицькій громаді, він перебував у жахливому стані.
Костьол ремонтували декілька разів. Перша реставрація відбулася у 1991 –1995 роках.
Реставрація костьолу 1992 року.
Останні роботи – в 2011 – 2016 роках. Зі старих розписів вдалося відновити зображення євангелістів в підбанному просторі. Найбільш вправними збереглися образи Матфея та Іоанна.
Євангеліст Матфей.
Євангеліст Іоанн.
Євангеліст Марк.
Євангеліст Лука.
До 2011 року відновлений інтер'єр храму був максимально аскетичним, символом костьолу вважалося розп'яття у центрі вівтаря.
Інтер'єр костьолу до 2011 року.
У 2011-му збудували новий центральний вівтар, який частково імітував старі дореволюційні форми. У надвівтарній арці був створений алегоричний образ Бога-Отця, що засилає Святого Духа у вигляді голуба. Зображення стилістично перегукувалося із зображеннями євангелістів у вітрилах храму.
Центральний вівтар, 2012 р.
Зараз центральний вівтар розфарбований сірий та зелений кольори, розп'яття знято, на його місці намальована картина, що зображує явлення Христа Святому Олександру – сюжет відсутній у життєписі Святого папи Олександра І, на честь якого храм освячений.
Центральний вівтар, 2022 р.
Надвівтарний образ Бога-Отця фактично знищено. Прямо у стіну, на яку його нанесено, вмонтовано металеву арматуру для нового вітражу "Зішестя Святого Духа".
Вітраж "Зішестя Святого Духа", 2022 р.
Новий розпис костьолу підвергається критиці багатьох мистецтвознавців. По-перше, відмічається, що бароковим розписам не місце в класичній споруді, тим паче, що стиль бароко передував класицизму, по-друге, розписи виконані у традиціях, наближених до східної іконописної школи, що жодним чином не відповідає ані римській традиції, ані стилістиці епохи, у яку постав храм, по-третє, сусідство класичних та постмодерних вітражів не сприяє цілісному сприйняттю інтер'єру.
Вітражи костьолу, 2022 р.
Костьол наразі має два органи. Великий встановлений на хорах храму. Він був виготовлений в 1960-х роках німецькою фірмою "M. Weise" для парафії св. Магдалини баварського міста Герцогенауерах, що недалеко від Нюрнберга. В 2002-му німці подарували орган костьолу св. Олександра. Інструмент електропневматичної трактури (найпоширеніший в даний час варіант трактури для великих інструментів, поєднує високі музично-виконавчі якості прямого механічного керування клапанами труб із зручностями електричного керування регістрами), має 41 регістр, три мануала та педаль. Ігровий стіл розміщений з лівого боку біля стіни, перед проспектом, органіст сидить спиною до органу. Це робить його положення зручним як для супроводу хору, так і для проведення служб. Орган за розмірами ідеально вписався в арку на хорах і створює враження, ніби спеціально будувався для храму св. Олександра, але до такої досконалості його корпус довелося дещо зменшити у висоту.
Великий орган, 2022 р.
Малий орган (32) побудований на початку 1970-х фірмою "Gebruder Oberlinder", витриманий в стилі бароко. Інструмент механічної трактури, має сім регістрів в мануалі і один в педалі. Орган перебував на хорах костьолу, а з появою великого органу малий перенесли у лівий трансепт храму.
Малий орган, 2022 р.
25 червня 2001 року храм відвідав Святіший Отець Йоан Павло ІІ. Він довго молився перед Пресвятими Дарами, благословив духовенство та присутніх вірних.
Для святого Йоана Павла ІІ надзвичайне значення відігравав культ Фатімської Божої Матері, оскільки саме з його долею було пов'язане об'явлення Богородиці у Фатімі у 1917 році та Третя фатімська таємниця, у якій говориться про замах на життя понтифіка. Тому при відвідуванні храмів у різних країнах світу Святіший Отець прагнув подякувати Богородиці за її опіку перед її Фатімським образом. У костьолі св. Олександра Йоан Павло ІІ благословив фігурку Пресвятої Діви Марії Фатімської, яка зберігається в правому бічному вівтарі (світлина 2004р. – 34-1, сучасний вигляд вівтаря – 34-2).
Фігура Пресвятої Діви Марії Фатімської, 2004 р.
Фігура Пресвятої Діви Марії Фатімської, 2022 р.
Зараз у храмі є каплиця на честь Йоана Павла ІІ.
У 2011-му, у десяту річницю відвідин папою костьолу, було відкрито присвячену йому меморіальну дошку.
В костьолі зберігається ще одна реліквія – ікона Христа-Царя. Вона розташована на колоні правого трансепту.
Незважаючи на всі зміни в інтер'єрі, храм не втратив властивості притягувати тисячі людей, які почуваються у ньому затишно, чують голос Бога.
Лівий вівтар, 2022 р.
Хрестильниця, 2022 р.
Ісповідальня.
6 червня 2021 року костьол був піднесений до статусу Катедрального Собору.
ПАМ'ЯТНИЙ ЗНАК НА ЧЕСТЬ ЖЕРТВ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ
В 1993 році праворуч від паперті Олександрівського костьолу був встановлений монумент на честь жертв тоталітарного режиму в СРСР, що зазнали гонінь через релігійні переконання чи національність.
Пам'ятний знак висотою 6,62 м та шириною 2,62 м виготовлений у Польщі. Являє собою традиційний високий латинський хрест із сталі, що встановлений на низькому двоступінчастому бетонному подіумі. Хрест об'ємний, з внутрішньою порожниною, має наскрізний фронтальний отвір. Горизонтальна перемичка ділить отвір на дві частини так, що зверху утворюється рівнораменний грецький хрест, у середохресті якого на дзвоновій фермі підвішений бронзовий дзвін. На раменах, верхів'ї та основі грецького хреста – напис польською мовою накладними бронзовими літерами й дата: "Wiara, Nadzieja, Miłość, 1993" ("Віра, Надія, Любов").
У нижній частині латинського хреста бронзова плита з рельєфним написом: "Пам'ять жертвам за віру і Батьківщину. 1917–1991".
Дзвін має рельєфні написи латиною – на чоловому боці девіз: "Завжди вірний" і зображення хреста, на зворотньому – польською: "1808–1992. Ливарня Анни Фельчинської-Чецьор і Збіґнєва Фельчинського майстра людвісарського". Нижче в колі – зображення геральдичного герба з написом латиною по колу: "Ян Пурвінський єпископ Житомирський".
Література:
- Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 2. М–С Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві "Українська енциклопедія" ім. М.Р. Бажана – 2003 – С. 585–1216.
- Karol Iwanicki Kościoły i kaplice w Kijowie – Warszawa: Drukarnia Samorz. Instytutu Wydawniczego w Warszawie – 1931 – 88 с.
- Виталий Ковалинский Долгожданный костел // Вікенд
- А.Л. Русскіе государи в Кіевѣ (1706–1885) – Кіѣв – 1896 – 340 с.
- Иван Михайлович Долгоруков Путешествіе въ Кіевъ въ 1817 году – Москва: Университетская типографія (Катков и Ко) на Страстномъ бульварѣ – 1870 – 208 с.
- Черепанов Андрій Ігорович Київська губернія в першій половині ХІХ ст.: історико-правові, соціокультурні виміри – Переяслав-Хмельницький – 2016 – 263 с.
- Костьол Святого Олександра: 200 років історії. Лекція історика, архівіста Ганни Путової у хатині-музеї Тараса Шевченка в рамках "зустрічей на Козиному болоті" 14 січня 2017 р.
- Сайт історії Києва.
- Записки Михаила Чайковскаго (Садыкъ-Паши) // Кіевская Старина, 1891 г., №№ 9, 10
- Иконников В.С. Біографическій словарь профессоровъ и преподавателей императорскаго университета св. Владиміра – К.: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра – 1884 – 819 с.
- Малевич. Украинский квадрат | Документальный фильм.
- І.Т. Лісевич Духовно спрагли – К.: Інститут історії України НАН України – 1997 – 242 с.
- Вирваний із лап більшовизму // Monitor Vołińsky
- Священики, які після ув'язнень і таборів були депортовані до Польщі i/або померлі на "свободі" // "Бо належить Христу царювати"
- Мечислав Маліновський "Волання з Волині" ч. 2 (81) від березня-квітня 2008 р., стор. 31-36. Переклад з польської Владислави Криницької // Київсько-Житомирська Дієцезія.
- Костьол Святого Олександра // Україна Інкогніта
