Блокнот Киянина: БУДИНОК З ПІДЗЕМЕЛЛЯМ (вул. Костьольна, 8, кол. 3а)

Садиба, сусідня з відомим землеволодінням Ховалкіна, також була наскрізною. ЇЇ історія простежується чи не з першої власниці – генеральши Наталії Сергіївни Трухачової, яка отримала ділянку на початку 1830-х років. Як і в інших наскрізних садибах в межах Хрещатика та Костьольної, генеральша почала забудовувати своє землеволодіння зі сторони Хрещатику, верхня ж ділянка на Костьольній довгий час залишалася вільною.

Документів про те, як Трухачова управляла своєю власністю, зберіглося багато, і всі вони вказують на крутий характер генеральши – справжньої «командувачки фронтом». Наприклад, Наталія Сергіївна категорично відмовилась пускати у свій дім офіцерів на так званий постій, що до середини XIX століття був обов'язковим для всіх киян-домовласників.

Із представниками влади сперечалась і донька генеральши – Лизавета Сергіївна Шебеко. У 1845 році вона скаржилась на колишнього міського голову Готліба Фінке, який своїм будівництвом поруч начебто загрожував її старому будиночку.

У 1857 році ділянку придбав канівський поміщик Зенон Захарович Головинський – для комерційних оборотів, оскільки володів кількома фабриками. Він вирішив оновити забудову. Вздовж Хрещатика постав двоповерховий цегляний житловий будинок у класичному стилі. 1860-го Головинському дозволили зведення двоповерхового цегляного будинку ще й по лінії Костьольної. Виразний проект у формах тюдорівської готики розробив архітектор Карл Венер. Але особняк так і не був збудований, бо значний перепад рельєфу в бік Хрещатика вимагав великих витрат. Шкода – завдяки поміщику Головинському на Костьольній міг постати першій приватний будинок.

Хрещатик, 1887-1890 рр.

До Першої Світової у садиби змінилося ще чотири власника. Останній з них – купець 1-ої гільдії комерційний радник, цукропромисловець Ефроїм Аронович Манов – придбав ділянку двома купчими 1912 та 1913 років. Ті передвоєнні роки відмічені останньою хвилею будівельної лихоманки та ущільнення міського простору. Тому не дивно, що велику садибу підприємливий Манов розділив на декілька частин. По Хрещатику утворилися дві ділянки: № 8а (сучасний Хрещатик, 8) та № 8б (сучасний Хрещатик, 10). Споруди 1850 – 1870 рр. безжально знесли і розпочали грандіозне будівництво. Майже одночасно, у 1914 – 1916 роках, тут постали шестиповерхові будинки Київського відділення Петербурзького дисконтного та позикового банку (Петербурзького міжнародного комерційного банку) – № 8а та Волзько-Камського комерційного банку – № 8б. Обидві споруди вирішені у формах неокласицизму за проектами відомих петербурзьких архітекторів Леонтія Миколайовича Бенуа та Павла Сергійовича Андреєва.

Будівля колишнього Петербурзького міжнародного комерційного банку, Воровського, 8, раніше Хрещатик, 8а, 1933-1936 рр.

Будівля колишнього Волзько-Камського комерційного банку, Воровського, 10, раніше Хрещатик, 8б, 1930-і рр.

Не оминула будівельна лихоманка й ще недавно патріархальну Костьольну. Тут Манов також утворив дві садиби: №№ 3 та 3а. За гроші, отримані від продажу ділянок на Хрещатику, підприємець у 1914 – 1915 роках звів за № 3а величезний, як на той час, будинок на шість з половиною поверхів. Його автор – відомий одеський архітектор Федір Абрамович Тропуянський. На жаль, проект та первісні світлини будинку не зберіглися. Немає ні планів ділянки, ні технічного опису будівлі. Парадокс – ми чимало знаємо про дерев'яні будиночки генеральши Трухачової першої треті XIX століття, а свідчень про масштабні роботи початку XX не збереглися.

Симетричний за композицією фасад будинку, на площі якого плавно виступають еркери, є зразком неокласичного напряму архітектури пізнього модерну. Він відрізняється лаконізмом архітектурного вирішення, підсиленого лише небагатьма деталями: рустування першого поверху, рельєфні гірлянди в обрамлені вікон, меандрові мотиви. Найвиразнішими є чавунні решітки на балконах різної форми – прямокутних та напівкруглих.

Але будинок передовсім цікавий не оздобленням, а конструктивними особливостями, пов'язаними з перепадами рельєфу. Треба відзначити, що найвідомішою роботою Тропуянського, в співавторстві з Адольфом Борисовичем Мінкусом, став «хмарочос Гінзбурга», тобто зодчий мав досвід будівництва висоток на складному рельєфі, тому із завданням на Костьольній справився на відмінно.

Споруда в плані П-подібна, з боковими крилами, стоїть на каскадному фундаменті. Відмітка рівня двору приблизно на 14 метрів вище суміжних садиб на Хрещатику, тому двір обмежений високою підпірною стіною, яка разом з боковими крилами утворює замкнений контур двору. Зовнішній бік підпірної стінки, звернений до Хрещатика, архітектурно оформлений і підсилений контрфорсом. Така конструкція – одна із найоригінальніших у Києві інженерно-будівельних рішень садиби зі складним рельєфом.

Перепад рел'єфу

Підпірна стіна

Ліве крило з балконом-одинаком

Під час Другої Світової війни будинок суттєво постраждав, його стан визнали аварійним, але у 1945 – 1948 роках змогли відбудувати та відремонтувати.

З будинком пов'язана цікава міська легенда. Під внутрішнім двориком у два рівні розташовані підвальні приміщення, які первісно призначалися для дров'яників (верхнє) та для зберігання вугілля при котельній центрального опалення (нижнє). Сполучення між двором та підвалом було влаштовано в межах світлових галерей біля дворових виступів будинку. Під час будівництва атмосферні води, які потрапляли у світлові галереї, спускали через спеціальні водозливи в бік Хрещатика. Звідти народився міф про підземелля, якими Костьольна сполучається з хрещатицьким колектором. Сьогодні цю систему порушено, до підвалів немає навіть повноцінного доступу.

Прохід у двір прикрашений модним у середині 2010-х років «пейзанським» пейзажем.

На одному з вікон є цікава інсталяція.

СТЕФАН БРОНІСЛАВОВИЧ БЕЛІНА-СКУПЕВСЬКИЙ

У 1910-х роках на п'ятому поверсі будинку в квартирі № 28 проживав Стефан Броніславович Белина-Скупевський – український і польський оперний співак (драматичний тенор), вокальний педагог і музичний громадський діяч. Народився в Києві в польській родині інженера. Закінчив Музично-драматичне училище М. К. Лєсневіч-Носової по класу фортепіано. Вперше на сцену вийшов в 1908 році в швейцарському місті Санкт-Галлен. В Київ повернувся у 1914-му. До 1919 року включно, з перервою у 1915-му, коли з гастролями виступав в театрі «Ла Скала» (Мілан), служив в Міському театрі. Популярний виконавець партій Фауста, Германа, Радомеса. В 1920-му емігрував.

Степан Белина-Скупевський в партії Рамадеса («Аїда", Дж. Верді)

ІГОР НАУМОВИЧ ШАМО

В будинку на Костьольній, 8, на четвертому поверсі у квартирі № 18 у 1968 – 1982 роках проживав Ігор Наумович Шамо – видатний композитор, автор однієї з найулюбленіших пісень "Києве мій", яка з 2014 року є офіційним гімном міста. Тільки за цей твір Ігор Наумович увійшов в історію. Проте він ще є автором трьох симфоній, трьох фортепіанних циклів, десяти солоспівів на слова Тараса Шевченка, музики до 43 кінофільмів та радіовистав, до 40 театральних вистав та музики понад 300 пісень, балад та романсів.

Перший свій професійний твір – "Фантастичний марш" – Шамо написав у 1946 році перед вступом до консерваторії. Тоді Ігор Наумович та його дружина тільки демобілізувалися та повернулися до Києва з Австрії. Професура консерваторії рекомендувала Шамо до вступу. Проте екзаменаційній комісії треба було представити хоча б один твір, щоб абітурієнта могли оцінити як композитора. Часу на творіння та запис не було, але в останній момент перед іспитом прийшло натхнення, і вчорашній воєнний фельдшер створив "Фантастичний марш". Хвилювався, що твір сирий, погано продуманий. Проте на комісію він справив гарне враження, і Шамо прийняли. Значно пізніше, у 2014 році, режисер Юлія Лазаревська створила документальний фільм "Ігор Шамо. Постлюдія". Вона показувала ноти "Фантастичного маршу" різним виконавцям, але ніхто не зміг їх зіграти – надскладний твір.

Пісня "Києве мій" була написана на замовлення до урочистого вручення Києву чергового ордена. Тодішній міністр культури УРСР Ростислав Бабійчук особисто попросив Шамо створити композицію. Композитор відразу звернувся по допомогу до свого вірного співавтора Дмитра Луценка. Вони працювали всю ніч. Зранку творці поспішили до Міністерства культури до Бабійчука. Чиновник залишився задоволеним матеріалом, лише попросив дописати ще один куплет. Луценко зробив це там же, у кабінеті міністра.

Майбутній гімн Києва не могла написати людина, байдужа до нашого міста. Ігор Наумович Шамо був справжнім патріотом, нескінченно любив свій рідний Київ. В 1958 році йому запропонували переїхати до Москви. Причому запросив особисто голова Спілки композиторів СРСР Тихон Хренніков. А ідею підтримав друг Шамо Ян Френкель. Свого часу вони разом із Яном Абрамовичем потрапили до першого набору київської школи імені Лисенка і навіть сиділи за однією партою. Але жодні аргументи так і не змогли вплинути на рішення Ігоря Наумовича залишитись в Києві. Занадто сильно він любив і місто, і всю Україну.

У Шамо і надалі були непрості відношення із владою. Одного разу, в 1970-х, композитора викликали "на килим" до секретаріату "Національної спілки композиторів" за те, що він не відвідував політінформації. Поки розпікали за той самий проступок молодшого колегу Шамо, Ігор Наумович, щось писав. Потім підійшов до президії, і простяг папірець: "Це список пісень, які я написав цього року, доки не ходив на ваші збіговиська. А це, – він показав клаптик нотного паперу, – я написав щойно. А що за цей час ви зробили? Відчепіться від нас. Ми маємо свою професію. Займіться справою, працівнички."

Ігор Шамо помер в 1982 році від раку шлунку. В 1995-му на його честь була встановлена бронзова меморіальна дошка.