Нещодавно в медіа наробила галасу історія одного звільненого полоненого. Одного з багатьох, насправді. Але ця ситуація привернула увагу тим, що Ігор Яковенко, який провів у підвалах самопроголошеної ДНР 871 довгий день і якого разом з іншими бранцями звільнили у 2017 році, залишився без даху над головою, без їжі, без документів і навряд чи з розумінням, куди йти і як жити далі.
Про причини того, що сталося, говорили і писали різне. Натомість постає питання, чи може людина, яка повернулася з полону і стикнулася з непереборними для неї труднощами, розраховувати на допомогу з боку держави або повинна залишатися сам на сам зі своїми проблемами. Чи знову все будуть везти на собі лише волонтери і небайдужі люди, тоді як в Україні існують окремі міністерства у справах ветеранів і з питань окупованих територій?
Радісна й сумна зустріч
На початку травня українській вчений Ігор Козловський, якого читач міг бачити у новинах серед полонених, звільнених за обміном у грудні 2017 року, написав на своєму фейсбуці про випадкову зустріч на вулиці Києва з Ігорем Яковенком. «Вранці неочікувано зустрівся з колишнім полоненим, з яким певний час був у підвалі донецького СІЗО», — пише він, додаючи, що наразі Ігорю немає де жити, він не має їжі, грошей, роботи.
У той день, коли обміняних полонених привезли на велику землю, Ігор був єдиним, кого не зустрічав ніхто. На світлині він, з українським прапором на плечах, стоїть один. Здається, ось зараз до нього хтось підбіжить, що фото зроблене за секунду до… Але ні, зустріти його було нікому — рідні, дружина й семирічний син, залишилися на окупованій території. Коли дивишся на це фото, знаючи контекст, і намагаєшся уявити, що відчуває людина у цю мить — серцю не стає сил. Так трапилося, що він повернувся до своєї країни, але не до своїх близьких. Поневіряючись світами, він навіть ходив пішки до Южноукраїнська на Миколаївщині, звідки він родом. Однак і там не знайшов прихистку. Каже, йшов близько тижня в один бік.
Долею звільненого з бандитського полону перейнялися волонтери, зацікавилися ЗМІ. Як нещодавно розповідав у телеефірі колишній бранець кремля Роман Терновський, з яким вони ділили тимчасову домівку, надану волонтеркою, фізичний стан Ігоря ще «більш-менш», а от психологічний — дуже важкий і потребує серйозної допомоги спеціалістів. Її були готові надати у спеціалізованому Центрі психологічної підтримки ветеранів, — говорить мій знайомий, військовий капелан Руслан Бусько, керівник громадської організації «Перший Український батальйон військових капеланів». Той центр вони нещодавно відкрили самотужки коштом громадянської організації та на пожертви людей. Попри те, що під час карантину прийом вести не можна, через спільних знайомих капелани запросили Ігоря до себе, готові підставити плече. Та начебто він поїхав ще до когось. Тож його слід ми поки що загубили.
Ти не один?
Хай там як, багато хто з колишніх полонених стикається зі схожими труднощами. «Така доля не тільки у нього, — відмічає пан Козловський, — всі колишні полонені й вимушені переселенці втратили все своє майно, житло, роботу і самотужки намагаються якось налагодити своє життя». Очевидно, що вдається це далеко не всім.
За словами Ігоря Козловського, таких, як наш герой, хто не може впоратися із раптовою свободою і повернути собі ціль — десятки. Через полон у нас пройшли понад три з половиною тисячі людей, але повного списку усіх, хто пройшов через нього, здається, немає, — наголошує науковець. А раз не ведеться облік, то говорити про системне надання допомоги з боку держави не приходиться. Він також говорить про такі важливі речі, як відсутність справедливості, бо не покарані військові злочинці, які катували, принижували, знущалися, незаконно утримували, адже немає відповідного закону, як і немає закону про статус полонених. А питання покарання винних є дуже актуальним і болючим для людей, які пройшли через жахи полону.
Розуміння, що твоїм співгромадянам і державі не все одно — це ще не все, але це дуже багато. Необхідна, хоч і недостатня умова. Не вичерпна, але обов'язкова. Зрештою, суспільство визначається милосердям, втіленням якого є допомога таким, як Ігор.
Почувши його історію, в офісі уповноваженого з прав людини взялися відновлювати його документи. І у конкретному випадку це дійсно вихід. Та чи означає це, що офіс може системно розв'язувати подібні проблеми і чия це насправді зона відповідальності? Часом складається враження, що і ці люди, колишні бранці, як і інші постраждалі від збройного конфлікту, мають вирішувати свої проблеми виключно самотужки або з допомогою волонтерів.
Чия це справа
За різними оцінками в Києві від 5 до 20 тисяч безпритульних, розповідає Ольга, волонтерка ГО «Допоможи бездомному». Кожної суботи вони годують тих, хто до них звертається, при цьому не питають, хто звідки. Якщо людина сама хоче, може розповісти про себе. Трапляються й переселенці з окупованих територій. Але точно сказати, чи багато серед їхніх підопічних тих, хто опинився на вулиці через війну, неможливо. Кошти на харчування збирають від небайдужих людей, від держави допомогу не отримують.
У голові крутиться ідея про потребу в якомусь відомому усім умовному центрі, куди людина у подібному становищі може звернутися і при цьому точно знати, що там її вислухають, візьмуть на облік і запропонують реальну дієву допомогу.
В країні, де триває війна, має працювати якісна система обміну інформацією. У наш діджитальний час не надто складно налагодити облік постраждалих від збройного конфлікту, тих, кому допомога життєво необхідна. Має бути прозора система із зрозумілими алгоритмами, яка не виключає й індивідуальний підхід. Це завдання державних органів, а не лише волонтерів і громадських організацій. Бо якщо не на це ми платимо податки, то на що?
Не волонтерами єдиними
Питання допомоги звільненим полоненим регулюються постановою уряду. Як пояснила екс-міністерка у справах ветеранів Ірина Фріз, по поверненні з полону людина має звертатися до Міністерства реінтеграції (МТОТ) та Мінветеранів — після їх об'єднання, а подальшому роз'єднання, їхній функціонал залишився дуже пов'язаним між собою.
«Після повернення звільнених осіб на територію України їм виплачується одноразова грошова допомога у розмірі 100 тис. гривень за рахунок та в межах коштів державних стипендій імені Левка Лук'яненка», — зазначила вона. Для отримання цих грошей звільнена людина має написати заяву до Мінветеранів, вказати номер банківського рахунку, куди буде перерахована допомога.
З розмови з Ігорем Козловським я дізналася, що процедура ця не швидка, звільнені проходять певні перевірки (наприклад, щоби людина не виявилася сепаратистом) і зрештою допомогу отримують не всі, але багато хто. Хоча, зізнатися, сума, хоч і видається значною, розходиться дуже швидко, з огляду на те, що людям доводиться винаймати житло, купувати собі буквально все, починаючи з самих дрібниць, бо від комфортного звичного життя не зосталося нічого. Це навіть не з нуля починати — скоріше з мінуса.
Та чи не найстрашніше те, що люди втрачають незрівнянно більше, ніж звичні речі побутового і матеріального комфорту — вони часто втрачають ціль, сенс, себе. Тут, перш за все, потрібна висококваліфікована психологічна і медична допомога.
В урядовій постанові, що регламентує ці питання, йдеться про права колишніх полонених, втім впадає в око, що у документі багато разів трапляється формулювання «має право», і жодного разу не пишеться, що «держава зобов'язана». Так, спостереження.
Міністерство опікується отриманням звільненими полоненими українського і закордонного паспортів, організує безоплатну правову допомогу, — розповіла екс-міністерка, — наданням звільненим психологічної реабілітації, організацією соціальної, професійної адаптації. За словами пані Фріз, Мінветеранів також співпрацює з благодійними організаціями для надання благодійної допомоги звільненим.
Звучить обнадійливо. Не можна сказати, що держава не робить для визволених з полону геть нічого. Проте певно проблема занадто об'ємна і багатогранна, щоби можна було з нею впоратися, навіть силами кількох міністерств. Чи це тому, що є брак комунікацій між ними, чи розпорошення відповідальності. Тільки зі спілкування з живими людьми — волонтерами, колишніми бранцями, капеланами, психологами, переселенцями, активістами — стає все більш зрозуміло, що системна робота не налагоджена. Можливо, проблеми прибувають швидше, ніж ми здатні їх розгрібати.
Чужий біль
Бачити кожного і кожну і працювати з усіма окремо — важливо. Натомість має працювати й «машина», налагоджена й ефективна, яка дозволить розв'язати питання якомога краще, результативніше і швидше.
Чи є в держави та її службовців і очільників розуміння глибини проблеми і бачення її системного вирішення, покаже, знову ж таки, час. Втім, хіба ще пройшли всі терміни для такого розуміння— на сьомому році російсько-української війни?
Як висловився колишній бранець злочинців, люди у тому полоні втратили своє минуле. Тепер питання у тім, як зробити, аби їхнє втрачене минуле не стало втраченим майбутнім.
Спроможність суспільства і держави допомогти своїм співгромадянам, які опинилися у такій страшній біді, — це тест на наше зростання (поки що, на жаль, не зрілість) і одночасно символ нашого спільного майбутнього як країни. А от втраченого чи ні — залежить від нас.
Текст: Олеся Натха, спеціально для «Без Броні – єдина база ініціатив для ветеранів„
Фото: Мар'яна П'єцух, Українська правда
