Пройде ще якийсь час, і якщо, якщо ми спитаємо себе, чому ж не вийшло з реформами, чому злочинна влада не зробила реформ? Яка буде відповідь?
А така, що немає для кого робити реформи. Тому що у нас злочинний народ.
Сліпий, обмежений, заскорузлий, який закидає камінням будь-якого реформатора, тому що кожен знайшов собі якесь місце в цьому колгоспі, присмоктався до чого зміг — хто на яку соціальну виплату сів, субсидію, пільгу, льготу.
На кожній паршивій роботі хоч якось пов'язаною з державою кожен знайшов як угріти копієчку. Якось бачив як в лікарні за знімок флюографії щоб дали на руки без очікування заплатили нещасних 10 гривень.
Нещодавно ми побачили як НМУ ім. О.О. Богомольця почав днопоглиблювальні роботи. Ми дізналися що іноземні студенти мають башляти щоб університет поклопотав про візу. Ми дізналися що нездара студент і справжній барига тримає там всю цю систему. Дізналися, коли молода дівчина через це все стрибнула у Дніпро.
Тепер ми дізналися що цілий університет з його паршивими деканами, студкомами, профкомами, впреться рогом, тримаючись за своє діряве корито. Але всі знають що подібні речі відбуваються в кожному універі. Всі знають що всі медустанови чаять в собі букет маразму, ницості, ними пересуваються особини, королі унітазів, які живуть в задзеркаллі. І це не тільки про зеленого Крисіна у дитячому віділені інституті серця чи сумнозвісну Феофанію. ЦЕ ВСЮДИ. Ці люди, які живуть в задзеркаллі, це гниле, прогниле, суспільство — воно ж перемагає нас.
Іноді я думаю, що хоч СРСР розвалився, але він досягнув мети. Він перетворив українське суспільство на колгосп.
А нормальні люди — скільки вони витримають в колгоспі? Скільки поїхало, скільки поїде ще?
Я не маю розпачу коли дивлюся як і що робить влада. Це лише наше чорне дзеркало. Я в розпачі, що ми досі не усвідомили — що таке вільна Україна, ми досі живемо упередженнями минулого, живемо соціалістичною мораллю, а цінності вільних людей нам досі чужі. А поки основний гравець політичної долі партій — пенсіонери, переживають найскладнішу когнітивну задачу — пенсії підняли та субсидії забрали, і що краще — щоб не піднімали, чи щоб не забирали? Поки це складне рівняння вирішується, війна все ближче, і гинуть на ній 19 річні пацани, або гідні, світлі чоловіки і жінки, які могли б стати взірцевими батьками, руйнуються долі — одна за одною, кожен день, вже п'ятий рік. Гинуть за Україну, яка завтра може обрати найгидотнішу популістку, і після 5 років війни вчинити самогубство.
І от не те щоб, де взяти сили, а як, як боротися за ту Україну, яка вище цього всього, за ту Україну в якій справді хочеться жити, ту Україну якої ще немає? Чи знову стати втраченим поколінням?
