Колись я приїхала до Києва з Європи, я вже довго не була дома. І перше, що я чую в метро: як тебе не любити Києве мій. І тоді я раптом зрозуміла: у мене є дім. Я зараз не про квартиру чи місто. В мене є дім.
І повертаючись моя бабуся мені сказала: вот, внуча, едь обратно, но помни, что ты не одна. За тобой стоят твои родители, а за ними их. Ты не оторванный цветок. У тебя есть дом.
Так вийшло, що я живу не в Україні. Люди мені траплялися різні: зухвалі, байдужі, цікаві. Були й ті, які мене ображали, говорили, що я біженка без ім'я та прізвища.
Але коли я тоді їхала від бабусі, я чітко знала — у мене є дім. І люди, які стоять зі мною, тримають за руку, просто дивлятся у потилицю. А за ними тіні їх пращурів, які вже проросли корінням у землю.
Я дивлюся на пекло з якого зараз кується залізо. Руда, яку кидають у вогонь і з неї виділяється золото. Ціною пекла виділяється золото. Золото людей, які, як я, зрозуміли, що в них є дім. Золото тих, хто, як я, поїхав але забрав свій дім у сердце. Дім не вирвати, не відрізати. Полум'я загартовує і відділяє увесь бруд. Мій дім, моя земля — це все я. І доки я є, і такі як я, мій дім буде жити.
