У черговий День пам'яті жертв Голодоморів активізувалася погань, яка подібно до заперечників Голокосту стверджує, що у 1932-1933 роках совьєтьський режим не здійснював геноцид українського народу. Сперечатися із такими людьми все одно, що грати в шахи із голубом – він насерить, накричить, розкидає шахи та улетить. А проте, давайте хоча б для себе розберемося із їхніми аргументами, щоб у майбутньому ця нечисть не могла посіяти зерно сумніву в нашій свідомості.

Для розбору їхніх тез візьмемо висловлювання відомої заперечниці Голодомору 1932-1933 років, як геноциду українського народу, Наді Ліпєс. Візьмемо їх тому, що це не тітка Маша з Донецька, не тітка Стефа з Левандівки  і не тітка Фіра з Привозу, а ціла історикиня, генеалогиня та дослідниця злочинів, скоєних на національному підґрунті. Тобто фахівчиня, якій за напрямком діяльності належить розбиратися в подібних питаннях, вміти працювати з документами та верифікувати інформацію.

У своєму дописі на ізраїльському сайті «Шакшука» Надя Ліпєс назвала три причини, через які дії совьєтьського режиму у 1932-1933 роках не можна назвати геноцидом українського народу.

Во-первых, на территории современной Украины было три массовых голода за последние сто лет.

Во-вторых, все эти три голода были вызваны одинаковыми причинами и происходили не только на территории Украины.

Ну и в-третьих, голод не спрашивал национальности у умирающих.

Окрім заперечення факту геноциду українського народу, який Надя Ліпєс постійно називає «укрАінскій», ця історикиня закидає українцям те, що нібито вони не співчувають іншим народам, які постраждали від голоду. Це відверта брехня, оскільки таке співчуття висловлено на законодавчому рівні. А саме, в тексті Закону України «Про Голодомор» зазначено, що цей закон прийнято поміж іншого «співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;».

Але розберемо кожну тезу цієї історикині окремо.

ТЕЗА ПЕРША. На території сучасної України було три масові голоди за останні сто років.

У даному випадку ми стикаємося із використанням логічної помилки non sequitur, тобто висловлювання, у якому логічний аргумент не має зв'язку з висновком. Наприклад, нам відомо, що аспірант-філолог Степан Опанасович Харченко замість того, щоб писати дисертацію про Шевченка, вчинив у гуртожитку навмисне вбивство. На суді адвокат аспіранта Арсен Борисович Чорт стверджує: «Це вбивство не можна вважати навмисним тому, що на території гуртожитку протягом року було скоєно три вбивства». І ми з вами чудово розуміємо, що це повна маячна та дурня, бо кількість вбивств не пояснює мотиви одного конкретного вбивства.

Так само і з Голодоморами. Якщо їх було три, це не обґрунтування того, що в рамках одного з них совьєтьський режим не скоїв геноцид українського народу.

ТЕЗА ДРУГА. Усі ці три голоди були викликані однаковими причинами і відбувалися не лише на території України

Перша частина цього речення – брехня. Навіть просовьєтьсько налаштовані історики, за винятком відвертих маргіналів, не заперечують, що голод 1932-1933 років, як мінімум в Україні та Казахстані, створений штучно і не є наслідком повоєнної розрухи, посухи чи неврожаю, як це було у випадку із двома іншими Голодоморами ХХ століття. Друга частина цього речення – правда. Голод дійсно був не тільки на території України. І ось тут ми підходимо до головного аргументу заперечників геноциду українського народу, який більш змістовно викладений в третій тезі генеалогіні.

ТЕЗА ТРЕТЯ. Голод не питав національності у тих людей, що вмирають.

Абсолютно вірно. І кулі, що вилітали з гвинтівок у Бабиному Яру, і сокири червоних кхмерів, і ножі хуту не питали національності у вбитих. Але люди, які тримали в руках цю зброю, добре знали національність чи соціальне походження своїх жертв. Куля одного і того ж зразка, що вилетіла з гвинтівки одного і того ж зразка, могла вбити єврея і в Бабиному Яру, і на передовій радянсько-німецькій війні 1941-1945 років далеко від Києва. В першому випадку вбивця усвідомлював, що вбиває єврея за те, що від єврей. В другому випадку — ні. Чи це є приводом для заперечення геноциду єврейського і ромського народів і стратоциду психічно хворих, що сталися в Бабиному Яру? Ніт.

Із геноцидом українського народу 1932-1932 років відбувалося так само. На значній території СРСР вирував голод, викликаний нехлюйською і злочинною політикою більшовицького керівництва. Більшовикам необхідно було відправити якнайбільше зерна на експорт, і вони вилучили це зерно у населення. І справді, у цей момент вони не питали національність у тих, кого грабували. Але окрім недбалого ставлення до людських життів під час вилучення харчів більшовицькі окупанти здійснили репресивну та каральну операцію свідомого знищення частини етнічних та соціальних груп, яких більшовики вважали загрозою своєму режиму. Цими групами були: українці, кубанські козаки, донські козаки та ті мешканці Поволжя, котрі співчували Білому руху в роки громадянської війни.

Інструментом реалізації цього геноциду та стратоцидів було занесення населених пунктів на «чорні дошки» та встановлення загороджувальних загонів.

«Чорні дошки» – це списки населених пунктів, у яких нібито за зрив плану здачі продовольства вилучалися всі харчі. Мешканцям заборонялося вести торгівлю, а сам населений пункт блокувався спецпідрозділами та військовими з метою недопущення втечі людей, що голодують. Таким чином ці населені пункти були свідомо приречені не на звичайний голод, під час якого у людей залишався шанс на порятунок, а на голод без шансів вижити.

Про те, що дії більшовиків у 1932-1933 роках в Україні були не спорадичними та випадковими, а ретельно спланованою акцією, визнавали самі організатори геноциду та стратоцидів. Розглянемо низку історичних документів.

Лист Іосіфа Сталіна Лазарю Каґановічу від 11 серпня 1932 р.: «Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 5и-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. <…> Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. <…> Нужно:

а) взять из Украины Косиора и заменить его Вами с оставлением Вас секретарем ЦК ВКП(б);

 <…>

г) Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть».

З щоденника Лазаря Каґановіча в грудні 1932 року під час поїздки Одещиною: «На черную доску выбраны неудачно маленькие колхозы в 18 и 26 дворов»

Цитата Мєндєля Хатаєвіча із спогадів Віктора Кравченко: «Жестокая борьба ведётся между крестьянами и нашей властью. Это борьба насмерть. Этот год был решающей проверкой нашей силы и прочности. Понадобился голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин. Это стоило миллионов жизней, но колхозная система создана, мы выиграли войну».

Наведені вище документи демонструють, що більшовицькі окупанти відносилися до каральних заходів в УРСР, не як до економічної політики, а як до політики боротьби з ворогами совьєтьської влади. У збірниках документів та розслідуваннях щодо Голодомору можна знайти десятки подібних свідчень. Три згадані документи обрані, щоб розкрити відповідно мотив (бажання Сталіна ліквідувати «петлюрівську загрозу»), старанність виконавців (бажання Каґановіча вносити на «чорні дошки» великі села) та радість від геноциду (слова Хатаєвіча про «виграну війну»). З точки зору буддизму намір, дія та задоволення — цє три умови для того, щоб вчинок записався у карму. Тож, сподіваємося, що винні у Голодоморі (Іосіф Сталін, Вячєслав Молотов, Лазарь Каґановіч, Павєл Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубарь та Мєндєль Хатаєвіч) переродилися після смерті в найглибшому аду і будуть там перебувати до кінці анатаракальпи.

Рішення місцевих органів влади щодо занесення населених пунктів на чорні дошки натякають нам на те, що ворог для більшовиків в УРСР був не соціальний чи класовий, а національний. Так село Мазурівка потрапило на «чорну дошку» за рішенням Вінницького обкому партії, бо тут народився «петлюрівський отаман Хмара», село Карпівці Чуднівського району – як «відоме на Волині петлюрівське село в минулому». Село Турбів Липовецького району прирікало голодну смерть за «велику засміченість петлюрівським елементом». У доповідній записці Чернігівського обкому ВКП(б) про внесення села Вовківці на «чорну дошку» вказувалося: «заможне-середняцьке село, [із] значним прошарком петлюрівських та інших контрреволюційних елементів». Нагадаємо, що петлюрівцями називають прихильників глави Української держави у 1919 році Симона Петлюри, який боровся за створення національної української держави.

Якщо ж ми подивимося на географію політики «чорних дошок» в СРСР, то побачимо, що понад 95% населених пунктів, внесених на «чорні дошки», розташовані в регіонах проживання етнічних українців: в УРСР та на Кубані. Якщо ми візьмемо зріз кількості таких населених пунктів по регіонах УРСР, то побачимо, що у центральних та західних регіонах УРСР, де переважна більшість населення були українцями, їх більше ніж у південних та східних регіонах, де мешкає значна кількість представників інших народів. І нарешті, якщо ми розглянемо національний склад цих населених пунктів, то побачимо, що майже всі вони – це населені пункти з переважно українським населенням. Подібний аналіз не залишає сумнівів у тому, що ця політика була вибірковою та спрямованою саме на знищення значної частини етнічних українців, а не просто селян. Звичайно, нечисть, що заперечує геноцид українців, завжди може причепитися до незначних винятків на кшталт села Городище Луганської області, яке було засноване старовірами і в 1932 році було наполовину російським, наполовину українським. Але не окремі села, а загальна статистика показує нам, що політика чорних дощок – це геноцид українського народу. Вибір населенних пунктів для занесення на «чорні дошки» був зумовленний національним складом цих населених пунктів. І сперечатися притомні люди можуть не про факт здійснення геноциду. Сперечатися можна тільки по те, чи є жертвами саме геноциду українці, які померли від голодної смерті за межами населенних пунктів, що опинилися на «чорних дошках».  І чи можна долучити їх до загальної статистики жертв геноциду.

Політика «чорних дощок» у Поволжі також не скасовує факту геноциду українців. Оскільки проведений паралельно стратоцид не скасовує геноциду. Спочатку керівники Поволжя за прикладом УРСР та Кубані внесли на «чорну дошку» кілька десятків сільрад, але за розпорядженням Павла Постишева режим голодної блокади для більшості з них був скасований. Виняток склали Клетський, Нехаєвський, Нижньочирський, Урюпинський (козацькі) райони, які вважалися «у минулому базою білого руху в краї», а Малосердобинський та Самойлівський – «райони з сильним впливом есерів»

Як ми бачимо, політика «чорних дощок» – це був інструмент проведення геноциду українського народу та стратоциду соціальних груп Кубані та Поволжя, серед яких переважали антибільшовицькі настрої. І стратоцид у Поволжі не може скасовувати геноциду в Україні, також як розстріл душевнохворих у Бабиному Яру не скасовує акту геноциду євреїв у тому ж місці.

Підбиваючи підсумки аналізу інформації, повторимо основні тези:

Також слід згадати ще три тези, якими оперують заперечники Голодомору як геноциду українського народу.

ТЕЗА ПЕРША. Під час Голодомору було знищено не весь український народ, а лише його частину.

Ця теза спростовується міжнародним юридичним визначенням геноциду. Геноцид – це дії, які здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

ТЕЗА ДРУГА. Виконавцями голодомору були, зокрема, й етнічні українці.

У згаданому вище визначенні геноциду ніде не сказано, що участь представників групи, що зазнала геноциду, у самому геноциді, скасовує факт геноциду. Це лише демагогія заперечників геноциду. Насправді історія знає приклади, коли геноцид здійснювали представники свого народу. Наприклад, геноцид червоних кхмер у Камбоджі було здійснено самими камбоджійцями.

ТЕЗА ТРЕТЯ. Загиблих від голоду в Казахстані було не набагато менше, а може, навіть більше, ніж в Україні.

Цю тезу також використовує об'єкт нашого препарування Надя Ліпес, але вже у своєму іншому тексті – дописі у соціальної мережі Фейсбук (у цьому ж дописі вона написала маячню, що світлин, які свідчать про Голодомор 1932-1933 не існує).  Дійсно, масштаб трагедії казахів можна порівняти з масштабом трагедії українців. Однак у випадку з Казахстаном немає свідчень того, що більшовики проводили цілеспрямовану каральну та репресивну політику. За наявними даними, голод у Казахстані був викликаний ідіотською політикою Першого секретаря Казкрайкому ВКП(б) Шаї Голощокіна, який насильно переводив кочові народи на осілий спосіб життя і конфіскував у них худобу. Внаслідок таких дій загинуло від півтора до чотирьох мільйонів казахів, які потрапили в незвичні для себе умови.

Ці дії, безумовно, можна трактувати як геноцид казахського народу, оскільки дії Голощокіна торкнулися переважно етнічних казахів. При цьому факт цього геноциду не може скасовувати факт геноциду українців, як геноцид ромів не скасовує Голокост. Але для такого трактування потрібна окрема комісія з цього питання. Комісія ця досі не скликана, оскільки Казахстан є членом СНД, ОДКБ, Митного союзу і не може собі дозволити виступ проти Російського Рейху, який вважає себе правонаступником СРСР та політики Сталіна.

Чого не скажеш про Україну та українців. Активна антисовьєтьська діяльність української діаспори в роки «холодної війни» допомогла створенню комісії США з вивчення голоду в УРСР у 1932-1933 роках. Розглянувши томи документів, комісія дійшла висновку:

«Одна чи більше дія, зазначена в Конвенції з геноциду (мається на увазі Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього), була здійснена з метою знищення значної частини українського народу і таким чином нейтралізувати їх політично в Совьєтьському Союзі. Численні свідчення вказують на те, що Сталін був поінформований про голод, що насувається, і його дії були спрямовані тільки на забезпечення існування та посилення ефекту голоду. Така політика не тільки йде всупереч з його реакцією на труднощі із забезпеченням продовольством у попередні роки. Деякі з його практик застосовувалися з більшою старанністю в етнічно українських областях, ніж деінде, і робилися з метою усунути будь-які прояви українського національного самоствердження».

Спираючись на результати роботи Комісії, Сенат США за двопартійного консенсусу визнав Голодомор 1932-1933 років в Україні актом геноциду українського народу. Відбулося це 3 жовтня 2018 року. Наразі до цього рішення приєдналося ще 16 країн. Це переважно держави Латинської Америки, Англо-Саксонського світу та колишньої Речі Посполитої. Тобто держави, політики яких на відміну від Франції, Німеччини, Ізраїлю та багатьох інших країн, перебувають далеко від впливу корупційних російських грошей або країни, які добре пам'ятають історію більшовицької та російської окупації (як то країни Балтії чи Польща).

Після того, як Російський Рейх розвалиться на безліч питомих князівств, що постійно воюють один з одним, а на Красную Площадь в'їде Абрамс з Аркадієм Бабченком, ця кількість зросте кратно. А поки що собаки виють, а караван іде. Або нам своє робить.

P.S. На останок продемонструємо для наочності рівень роздумів про те, чому у 1932-1933 роках не відбувся геноцид українців, видатних знавців українського сільського побуду Наді Ліпєс і Іґоря Кріґєра.

Рівень невігластва просто вражає. По-перше, видатний українознавець Кріґєр міг би подивится на мапу лісистості України і побачити своїми очами, що герої УПА приховувалися в густих лісах на території, яка у 1933 році не знаходилась під совьєтьською окупацією. А на території, де відбувся геноцид, лісистість значна меньша. По-друге, якщо він вивчав історію УПА хоча б по сериалам, то знав би, що герої УПА запасалися харчами, як і всі притомні люди — влітку та восени. В цьому їм активно допомагали місцеві мешканці. Проте каральна акція по встановленюю режиму «чорних дошок» відбувалась переважно на прикінці осені або на початку зими. Коли врожай був зібран, а в лісі вже не було навіть ягід та грибів.

Це мапа рівня лісистості України. А ось наказ про занесення нізки сіл на «чорні дошок», надрукований в газеті  «Зоря» від 1 січня 1933 року. Можливо українознавець Кріґєр знає спосіб вижити в холодному «лісі степів Приазов'я та ніжнього Подніпров'я»  (а саме там розташовані ці села, і саме туди  Кріґєр помістив у своїй уяві партизанські ліси, як Паганель помістив Японію на карту Америки). При чому вижити там без їжі з більшою імовірністью ніж теж без їжі, але в теплій хаті. Хто знає цього Кріґєра....

Відома українознавчиня Ліпєс теж не відстає. Те, що вона не знайшла часу, щоб подивитися в орфоепічний словник російської мови та дізнатися, що наголос в слові «украИнский» ставиться на першу літеру «и», а не на літеру «а», можна закрити очі. Бо вона все ж таки історикиня, а не філологіня. Але їй за фахом має бути нескладно справитися про те, що на «чорні дошки» вносилися не всі поголовно населені пункти? І знайти солдат та силовиків, щоб закрити цю частину, було цілком можливо.

Розбирати маячню заперечників геноциду українців можна безкінечно. Але це все одно, що «дупою волни відбивати під час шторму». На стороні добра та правди стоять такі країни як США, Канада, Австралія. І ми з вами знаходимося же на цьому боці. І між нами та невигласами, що заперечують геноцид українців, наразі вже існує ментальний ров. Не вистачає лише рову реального з паркатом та крокодилами. Але цей день настане! Це буде! Хоча може хтось і не вірить.