Проблема замальованих графіті часів Майдану, яким присвоєно охоронний статус, жлобам не зрозуміла.
Але біда НАВІТЬ не в цьому.
В Будапешті нас із дружиною вразило кладовище Керепеші. Ні, там немає загальновідомих у світі особистостей. Та й справа не у давніх монументах. Вразили кульові отвори, що залишилися на кам'яних бюстах та металевих статуях.
Так само ніхто не прибирав вибоїни на Цитаделі чи на будівлях у центрі міста.
Це частина історії і її не виправиш замазкою чи фарбою.
Її можна тільки берегти.
Саме такими речима Будапешт, що називають маленьким Парижем, відрізняється від Парижу.
Перефразовуючи відомий вислів: усі міста щасливі однаково — ідеальними дорогами, транспортом, кафешками. Але колориту, заради якого у них варто їхати — надає саме історія.
Цим вони різняться і стають туристичними мекками.
Я до чого. 3й рік поспіль номером один в екскурсійній програмі для моїх закордонних колег є місця битв Майдану.
Так от. Наші жлоби є настільки тупими ідіотами, що не розуміють, що туристам не потрібен просто зручний Київ. Заради цього сюди не варто пертися.
Вразити парижанина колоною на Майдані? Серйозно? Чи колоною, біля якої полум'я стало стіною до неба і захистило хороших людей?
Київ потрібен з історією. Усією. Від давніх давен до новітніх часів.
Саме тому нормальні люди обурюються, коли пам'ятку на Поштовій прагнуть накрити бетоном, не зробивши замість цього музей, або замальовують «просто стріт-арт» на Груші.
Та найбільший сум у тому, що еліті, яка мала б пектися про туристичні потоки і мала б це розуміти, ті гроші не потрібні.
Нащо мільйон євро на рік від іноземців, якщо краще довести до руйнації будівлю в центрі міста і виділити на «вигідних» умовах ділянку під забудову, отримавши мільйон тут і зараз?
Нащо берегти графіті, пишаючись власним містом, якщо ти просто звик впарювати елітні меблі людям, у яких грошей більше, ніж у дурня фантиків?
Ми їх не зрозуміємо. Вони — нас.
І саме тут постає питання до влади міста: куди ми хочемо рухатися? І чим ми будемо пишатися?
Вибачте, просто дістало...
