В останні дні спостерігаю ейфорію з приводу передачі Україні колишнього радянського озброєння, яке ще й досі стоїть на озброєнні країн Східної Європи.
Ось наприклад велику надію покладають на системи ППО рівня С-300, яких в Україні мало. Саме тому російські ракети та СУшкі так легко летять бомбити Україну, навіть не залітаючи в зону дії переносних ЗРК.
Виявляється, що в Україні у 2013-му році буквально за лічені місяці дуже швидко зняли з озброєння стаціонарні системи ППО С-200В — така собі «далекоглядна» (до 250 км) попередня версія С-300, як ще й досі стоїть на озброєнні багатьох країн світу.
Але міністром оборони тоді був росіянин Павєл Лєбєдєв (Партія Регіонів), який за кілька тижнів до початку Майдану встиг зачистити українську ППО від С-200. За місяць Лєбєдєв втік в Росію, а потім почалась війна на Донбасі.
Або ж ось зараз багато народу бідкається, що наша армія не може хоч чимось обстріляти то Керченський міст, то російські аеродроми. Дійсно, найгрізніша ракета ЗСУ це Точка-У, що може дістати противника на відстані до 120 км.
А свого часу Україна розпилила 185 ракет комплексу Р-17 «Ельбрус» (SS-1c Scud-B) — дальність дії 300 км, точність ураження до 450 метрів. Тобто, якусь конкретно колону не розбити, але такою ракетою залюбки можна розбити будь-який російський аеродром чи польовий табір росіян.
Радянська армія широко використовувала цю ракету в Афганістані, а російська — в Чечні. Дешево, не дуже точно, але дуже дієво.
З 2007 до 2011-го завдяки американцям ми розпилили останні ракети та пускові установки цього класу. Наші західні партнери дуже хотіли роззброїти українську армію, що пленталась в орбіті росіян. Зрештою у вирішальний момент Україна опинилась без ракет сам на сам проти Росії. Хто ж знав...
Висновок: після закінчення війни одним з першочергових завдань української влади повинна бути розробка нових ракет дальнього радіусу дії. На морі українські ракети повинні бути в змозі потопити весь російський флот в Чорному морі. На суші українські ракети повинні бути в змозі дістати до Мокви та Пітера.
