Публіцистичний нарис
Чому так часто трапляється, що порядна людина програє інтригану? Чому талановитий науковець нерідко поступається кар'єрним зростанням посередності? Чому той, хто створює, винаходить, працює і бере на себе відповідальність, залишається в тіні, а нагороди, посади й ресурси отримують зовсім інші люди? Чому заздрість, підкилимна боротьба, доноси, плагіат, клановість і пристосуванство виявляються такими живучими? На моє переконання, пояснення слід шукати не лише в конкретних людях. Причина значно глибша. Вона має історичне походження і пов'язана з явищем, яке можна назвати НЕГАТИВНОЮ СОЦІАЛЬНОЮ СЕЛЕКЦІЄЮ. Відразу наголошу: мова не про генетику, не про спадковість моральних якостей і не про «погану кров». Мова про соціальні умови, які десятиліттями формувалися на українських землях і відтворювалися з покоління в покоління. Протягом XX століття Україна пережила низку катастроф, масштаби яких важко усвідомити навіть сьогодні. Перша світова війна, громадянська війна, колективізація, Голодомор 1932–1933 років, масові сталінські репресії, Друга світова війна, повоєнний голод 1946–1947 років. Мільйони людей були вбиті, репресовані, вислані або морально зламані. Особливо важливо розуміти, що знищувалися не випадкові люди. Першими потрапляли під удар порядні і чесні люди, ті, хто мав власну думку, авторитет у громаді, господарський хист, освіту, почуття власної гідності. Знищували селян-господарів, священників, учителів, інженерів, підприємливих людей, місцеві еліти. Знищували тих, хто був здатний самостійно організовувати життя навколо себе. Разом із людьми знищувалися соціальні ліфти, традиції, культура відповідальності та самоврядування. Найбільшою ж втратою стало винищення саме тієї частини суспільства, яку здавна називали «сіллю народу». Йшли в небуття не просто окремі люди — зникали носії українського характеру: волелюбні, працьовиті, відповідальні, здатні жити власним розумом і відстоювати власну гідність. Саме вони були природною елітою нації — не за титулами чи посадами, а за своїми моральними якостями, працею та авторитетом. Їхнє місце залишалося порожнім або заповнювалося людьми іншого типу — більш слухняними, більш пристосованими до будь-якої влади, але значно менш здатними бути опорою суспільства. Це – ключовий посил! Але історія не терпить порожнечі. На місце знищених приходили інші. Будь-яка тоталітарна система потребує виконавців. Вона просуває не найкращих, а найзручніших. Не тих, хто мислить незалежно, а тих, хто готовий виконувати накази. Не тих, хто сперечається з начальством, а тих, хто демонструє лояльність. Саме тому протягом десятиліть соціальні переваги отримували не завжди найталановитіші чи найпрацьовитіші, а ті, хто краще пристосовувався до вимог системи. І ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ НАЙГОЛОВНІШЕ. Людина, яка отримала посаду, доступ до ресурсів, освіти, службових привілеїв та зв'язків, створює зовсім інші стартові умови для своїх дітей. Її діти навчаються у кращих школах. Мають доступ до репетиторів. Потрапляють у правильне коло спілкування. Отримують потрібні знайомства. Знають правила гри. Раніше за інших починають орієнтуватися у владних і бюрократичних механізмах. І навпаки. Діти репресованих, розкуркулених, загиблих на війні або соціально пригнічених родин часто були позбавлені цих можливостей. Саме тому соціальні переваги, зв'язки, моделі поведінки та доступ до ресурсів відтворюються через покоління. Це і є головний механізм негативної соціальної селекції. Не кров. Не спадковість. А відтворення нерівних стартових можливостей. І навіть, якщо прориваються обдаровані діти з бідних сімей, вони обов'язково змушені грати за правилами більшості. Свіжий огірок, попадаючи в бочку з гнилими огірками, через деякий час набуде всіх ознак оточуючого середовища. Будь-де, на всіх рівнях. Коли така система працює десятиліттями, вона починає самовідтворюватися. Формуються цілі середовища, де просування залежить не від результату, а від належності до певного кола. Виникають неформальні мережі взаємної підтримки. Посади, звання, вплив і ресурси починають циркулювати всередині обмежених груп. НЕГАТИВНА СЕЛЕКЦІЯ в НАУЦІ та ОСВІТІ. Особливо небезпечних форм негативна соціальна селекція набула у сфері науки та освіти. Українська держава щороку витрачає на утримання наукової та освітньої системи мільярди гривень. Суспільство має право поставити просте запитання: який реальний результат отримано за ці кошти? Скільки дисертацій останніх десятиліть стали основою проривних технологій? Скільки наукових розробок українських університетів та академічних установ реально впроваджено у виробництво? Скільки з них забезпечили економічний ефект, створення нових підприємств, нових робочих місць або конкурентних продуктів? Скільки українських наукових шкіл сьогодні визначають світові тенденції у своїх галузях? На жаль, відповіді на ці запитання часто виявляються незручними. Протягом багатьох років система оцінювала не стільки практичну цінність наукового результату, скільки кількість захищених дисертацій, присвоєних звань, отриманих посад і нагород. У результаті в багатьох випадках виникла ціла індустрія виробництва наукових статусів. Науковий ступінь дедалі частіше ставав не підтвердженням видатного наукового результату, а елементом кар'єрного просування. Особливе занепокоєння викликає той факт, що значна частина керівників науково-освітньої сфери одночасно виступає і замовниками, і виконавцями, і оцінювачами результатів роботи системи. Коли система оцінює сама себе, виникає очевидний конфлікт інтересів. Саме тому викриття академічного плагіату, фальсифікацій або недоброчесних практик нерідко закінчуються гучним суспільним резонансом, але не призводять до системних змін. Українська наука вже давно стикається з проблемою академічного плагіату, фальсифікацій та імітації наукової діяльності. Найбільш показовим є навіть не сам факт плагіату чи підробки, а реакція системи на викриття. Здавалося б, якщо людину викрили у привласненні чужої праці, кар'єра повинна завершитися. Але, як правило, цього не відбувається. Чому? Тому що система захищає саму себе. Той, хто мав би перевіряти, нерідко належить до того самого середовища. Той, хто мав би карати, часто залежить від тих, кого потрібно карати. Той, хто мав би очищати систему, сам є її частиною. У результаті формується замкнуте коло, де кожен обережно прикриває іншого. Саме тому суспільство дедалі частіше стикається з парадоксом: викритих плагіаторів і фальсифікаторів багато, а покараних одиниці. Щоб сказане не вигляділо знеособленим, заходьте на відкритий ресурс «Академічна доброчесність і плагіат», або читайте матеріали «Дисергейту» — української громадської ініціативи, створеної у 2016 році, куди входить близько 20 науковців. Серед відомих осіб, яких викрили на академічному плагіаті – Катерина Кириленко, Арсеній Яценюк, Лілія Гриневич, Сергій Шкарлет, Сергій Бабак, Оксен Лісовий і десятки інших. І що? Нічого, як з гуся вода. Попри створення НАЗЯВО та інших механізмів контролю якості освіти, суспільний запит на реальне очищення академічного середовища залишається значною мірою незадоволеним. Масштаби виявленого плагіату та академічної недоброчесності свідчать, що існуючі механізми або недостатньо ефективні, або не забезпечують невідворотності наслідків для порушників. Аналогічні процеси можна побачити у владі, державному управлінні, окремих секторах бізнесу. ПРО ВИБОРИ. Ми звикли говорити про вибори як про інструмент народовладдя. Але мало хто ставить інше питання: хто саме доходить до стадії виборів? Адже до великої політики ще треба потрапити, якось допхатись. До впливових посад ще треба бути допущеним. До ресурсів ще треба отримати доступ. І дуже часто вирішальними стають не здібності, а зв'язки, приналежність до певних груп, доступ до неформальних мереж впливу. У кого все це є? Ми щойно розібрали вище. Тому проблема полягає не лише в окремих особистостях. Проблема полягає в механізмах відбору. Коли система багато десятиліть винагороджує не компетентність, а пристосуванство і рвацтво, вона неминуче починає відтворювати саме таких людей на всіх рівнях. Сьогодні війна ще раз оголила цю проблему. На фронті гинуть наймотивованіші, найвідповідальніші, найвідданіші державі люди. Саме вони платять найвищу ціну за незалежність України. Водночас чимало тих, хто десятиліттями жив за рахунок державних ресурсів, зберігають свої статки, посади, зв'язки та можливості. Саме це породжує у суспільстві відчуття глибокої несправедливості. І це відчуття має під собою серйозні підстави. Чи означає це, що ситуація безнадійна? Ні. Історія знає багато прикладів народів, які виходили з набагато глибших криз. Але вихід завжди був пов'язаний із формуванням сильних інститутів, де правила важливіші за особисті зв'язки. Незалежний суд. Невідворотність покарання. Реальна відповідальність чиновника. Прозорі конкурси. Жорстка реакція на плагіат і фальсифікацію. Оцінка за результатом, а не за знайомствами. Особливо трагічним наслідком негативної соціальної селекції є те, що історичні катастрофи забирають саме тих людей, які становлять моральний і діяльний потенціал нації. Патріотів з великої літери! Війни, репресії, депортації, голодомори й політичний терор не лише знищують конкретних людей — вони переривають життєві шляхи цілих родин. Багато хто не встигає створити сім'ю, виховати дітей, передати наступним поколінням свій досвід, цінності та життєву філософію. Натомість ті, хто з різних причин уникає небезпеки, пристосуванці всіх мастей, зберігають не лише власне життя, а й можливість спокійно розмножуватись, накопичувати ресурси, виховувати дітей та передавати їм свої соціальні переваги. У результаті суспільство втрачає частину свого людського потенціалу, а сформовані переваги й нерівності відтворюються з покоління в покоління. Банк сперми, створений державою, не замінить живих. Адже йдеться не лише про народження дітей. Людина передає наступному поколінню значно більше: приклад, характер, культуру поведінки, відповідальність, громадянську позицію, досвід життя. Жодна технологія не здатна повністю замінити цю роль. Саме тому інтеграція України до європейського правового простору дає підстави для стриманого оптимізму. Європейські правила не змінюють людську природу, але вони суттєво обмежують можливості для зловживань. НЕГАТИВНА СОЦІАЛЬНА СЕЛЕКЦІЯ НЕ Є ВИРОКОМ. Вона є історичним наслідком століть воєн, репресій, голодоморів і руйнування природних суспільних еліт. Головне — зрозуміти механізм її дії. Якщо суспільство усвідомить, що десятиліттями відтворювалися не лише люди при владі, а й самі принципи доступу до влади, ресурсів і статусу, тоді з'явиться шанс змінити правила гри. Не за один рік. Не за одну каденцію. Можливо, навіть не за одне покоління. Але будь-які зміни починаються з чесного діагнозу. І, можливо, один із найважливіших діагнозів сучасної України полягає саме в тому, що наслідки негативної соціальної селекції досі впливають на державу, суспільство, науку, освіту і навіть на наші уявлення про справедливість. Усвідомити це — означає зробити перший крок до одужання.
