Чортів оце вчора бачив. Два нічого так, нормальні чорти, а в третього роги обвислі і сам він якийсь хмурий і сірий, накульгує, бідолаха.

Я до них – може, допомогти чим треба, ми ж люди звичні, у нас по вулицях бандерівці навіть ходять, а тут якісь чорти. Одним словом, підійшов, роздивився, бачу тягнуть вони торбу таку, у нас з ними до Одеси на ринок їздили.

- Давайте, — кажу, — вашу торбу, бо не втягнете.

А вони ж хирляві такі, миршаві, міллю побиті, роги шашель поточив. Віддали мені ту торбу, вдвох третього підхопили.

- Проведіть, — кажуть, — пане. Як ваша ласка, то тут недалеко.

Я за ними. Чого б – думаю – і не провести. Ледве ж плентаються, аж вітер їх хилить. А торба чималенька, і важить дай Бог кожному. Кіло десь так під десяток.

- А звідки ви, — питаю, — Такі красиві йдете?

Бачу, а третій, отой, що роги в його обвислі, скривився-скривився, аж перекосило його, труситься, бідолаха.

- З Криму ми, — каже, а в самого аж сльози на очах. Така мука йому, ніби зсередини щось скрутило і не відпускає.

- З Севастополя, — це вже правий озвався.

А мені що? В Криму наші теж є, православні, чом би й чортам не бути?

- А чого ж ви, — знову питаю, — звідти повилазили? Та ще й з таким багажем, що одна торба на всіх? Не сиділось хіба?

- Ти дивись торбу не впусти, — суворо так зиркнув той, що зліва. – А от вже не сиділось так не сиділось, добре, хоч живими вирвалися, та й то, чи довго протягнемо…

Тут середній аж заплакав, та так жалібно, і така мене цікавість взяла, з чого ж це чорти плачуть.

- Що ж вас, — питаю, — святою водою кропили? Чи може Псалтиром вичитували?

- Ех, — це знову правий, — Де, — каже, — ті часи, де той Псалтир? Від нього хоч і пече, так назавтра знову свіжий, а тут… — і рукою махнув.

Пройшлись ми ще трохи, присіли під осиною відпочити, вони мені все й розповіли.

Давно усе почалось, тому років кілька. Були вони приставлені до нашого Легітимного. Крутились коло його, наглядали. Найбільше за тим, щоб він контракта не порушив – не смів помирати раніше тридцятого року. Три тисячі тридцятого. У них-бо пристойне Пекло. Грішники там, убивці, марнотратці, усякого потроху, одним словом, але компанія по-свойому пристойна. Усі мучаться (Пекло ж), караються, усвідомлюють, тут тобі котли, тут сірка, гарячі сковорідки – усе працює, усе налагоджено, словом, як Бог приказав. І, що найголовніше, усе стабільно. А якщо наш всенародно обраний туди потрапить, то хтозна, як обернеться. Упхає кудись свого носа і все – робота стала. А то взагалі – ти його смажиш – а він в той час вугілля цупить. І тобі ж продає. От і уклали з Легітимним договір – він не помирає, і за це його душа не потрапляє в Пекло.

Аж тут у нас у Вкраїні таке трапилось. Легітимний – навтьоки, навіть батон забув. Чорти – оці три – за ним. Харків. Донецьк. Там поки з усіма родичами привітались, протверезіли трохи – а клієнта щось і не видно. Де ж дівся? Почали шукать. Аж навіть у Крим заїхали. Та швидко, та з пересадками. Одне слово – загубили. Поки добігли, роздивились, а його і сліди запорошило. Тільки чули – морем втік. Бо, кажуть, земля під ногами вже таки трохи тліла.

З розпачу трохи між собою не побились. Та не встигли. Заскочила їх самооборона. Вона там референдум якраз проводила, а тут прямісінько тобі посеред пірсу три невстановлені особи між собою українською чешуть (чорти ж бо наші, рідні, з діда-прадіда, за кордоном навіть не були, якою їм ще спілкуватися?). До того ж очі червоні, а самі чорні – одразу видно, що вороги і взагалі підривні елементи з ворожого табору.

Поки розбиралися, поки носи в тих чортів трохи піджили, переправили їх у таємний бункер. Прив'язали до крісел і питають:

- А много лі в Аду русскіх?

Чорти плечима знизали, хто їх там питає, в Пеклі, руські вони чи не руські? Грішні – це так, а в національному розрізі якось питання не розглядалось.

Зламали їм ще зо два ребра, повторюють питання. Почали тут чорти пригадувати, пригадувати, та й пригадали, що таки за всі ці роки, що православні на землі живуть, напхалося тих руських у Пекло вже не так, щоб мало, а чималенько.

- А нє прітєсняють лі в Аду русскіх? – знову питає та самооборона. А що тут питати? Це вже справа така – там всіх притісняють. За що дбаєш – те і маєш.

Зраділи самооборонівці. Кажуть: «Вот оно – дальнєйшеє направлєніє». І миттю – мобілізація. Чортам – по зубах, щоб знали, кругом попи забігали, кадила начищені димлять, свічки рівнесенькими рядами, мов вояки на плацу, горять – як одна, рівно і не тріщать, полум'я тобі не тріпонеться, не сіпнеться.

Урни для референдуму вже готові, навіть бюлетені всередину покладені. Комісія у повному складі, затворами клацає. Злякалися тут чорти. Зблідли. Отой, що середній, із пониклими рогами, від переляку навіть перехрестився. Ледве-ледве в себе лад навели, ледве-ледве налагодили, справа ж не проста, скільки всього треба, аж з ніг впадеш – вугілля підвези, смолу розтопи, сірку порозкидуй. А температурний режим! А цілодобове чергування! А виробництво сковорідок (язики в тих грішників – немов з наждаку – не напасешся на них, по пів сковорідки за день злизують)! А як дійсно референдум проведуть та приєднають – що ж то буде?

Усе ж розвалиться. Всядеться тобі бухгалтерія, почне рахувати, оптимальний вихід вугілля на людино-годину, чи не оптимальний? Чи нема де, бува, корупції? А сама тим часом половину заліза, що на сковорідки відпущено, вкраде, а іншу опечатає, поки триватиме слідство. І все. Робота стала. А дивись – половина чортів вже у Москві, бо там всі гроші – хто двори мете, хто плитку кладе (за спеціальністю не попрацюєш, місцевий бюджет увесь до копієчки в столиці, а без грошей хіба чиюсь душу купиш?) – все, працювати нікому, грішники порозбігались, можна розходитись. А куди підеш?

Словом, перелякалися ті чорти. Почали проситись, крутитись, і таки вигадали, втекли. Як саме – казати не буду, бо їхнього брата в Криму багацько сидить, може, кому ще пощастить тим самим шляхом з ворожих рук вислизнути. Скажу лише, що заради того, середнього, що оно ледве тобі дибає, сам Кобзон приїздив. Двічі. За другим разом на третю годину того концерту чортяка зомлів, та й добряче, подумали, що вже й не встане. Так і вирвався.

Потім вже пробіглись по діяспорі, зібрали грошей, хто скільки міг, на підтримку нашої армії, бо спочатку нас, а там одразу і їх – а кому воно треба? Часи такі, що тільки разом триматися, допомагати. Їм хоч і ім'я – Легіон, але той легіон навчання останній раз проводив, ще як Мойсей під стіл пішки ходив. Та й озброєні вони так, що тільки з небесним воїнством і воювати. Отже – шансів вистояти небагато. А самі якраз до перукарні йшли – поголитися, роги зрізать –і в національну гвардію. Хочуть на передову.

А тут і я їм трапився. Що вислухав – то таке, а от що торбу, грошима напхану, поміг донести – от за це мені спасибі. Я ж людина порядна, а тут свята справа. Довірились, попросили занести ту торбу до найближчого банку, дали рахунок – а хто його зараз не знає — подякували – і покультигали.

Так що, товариш майор, чим питатися, де я ті гроші дістав, краще допоможіть донести. Беріться за другу ручку і потихеньку, аби вітром не розтріпало – бачите ж, замка поламано. Тут вже недалеко, за рогом банк. Як добре вхопимось, за п'ять хвилин наші вже чималеньку суму отримають. Та не сіпайте ви її, обережно, ось так, ну, з богом, пішли…