Лист патріарха Київського і всієї Руси-України УПЦ КП Філарета до патріарха Московського і всієї Руси РПЦ МП Кирила не є першим докуметом такого роду, але завдяки організованій у російських ЗМІ кампанії чорного піару він спричинив чималий резонанс. Саме цей резонанс є приводом для розмови про підсумки більш ніж двох десятиліть розвитку українських православних церков.
Отже, що в нас було:
1. Всі українські православні церкви так чи інакше походять від Московського Патріархату: покоління нинішніх церковних керівників сформувалося ще за СРСР в його «лоні». Московський Патріархат (МП) вважає себе спадкоємцем дореволюційної Православної Російської Церкви, але це не зовсім так: МП сформувався у 1943 році з ініціативи невеликої групи вцілілих від репресій православних єпископів, тоді як багато підпільних ("Катакомбна Церква") чи емігрантських ("Російська Православна Церква Закордоном") громад не визнали його легітимності.
2. З огляду на історію свого заснування і умови діяльності МП був інфільтрований агентами КДБ, зокрема до "секретних співробітників" належала більшість єпископів. Про належність до Контори єпископів Кирила і Філарета ходять давні чутки.
3. З падінням СРСР в Україні постала "антимосковська" православна церква – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), яка визнавала духовну владу єпископа з української діаспори в Америці Мстислава. Але згодом вона пережила ряд внутрішніх розділень і зараз перебуває в стані "напіврозпаду".
4. Київський екзархат Московського Патріархату отримав у 1990 назву "Українська Православна Церква" і досить умовну автономію (у цьому статусі УПЦ перебуває і зараз). За кілька років частина громад цієї УПЦ на чолі з самим екзархом – митрополитом Філаретом вийшла з МП та, об'єднавшись з чaстиною УАПЦ, створила нову структуру – Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП). В 1995 році її патріархом став Філарет.
5. З того часу ситуація в українському православ'ї лишається загалом незмінною. Є найбільша за соціологічною підтримкою церква – УПЦ КП, є друга церква – УПЦ МП (яка, в той же час, має в рази більше офіційно зареєстрованих громад), на узбіччі мейнстріму – УАПЦ (та кілька десятків дрібних церков, що мають по кілька громад).
Що в нас є:
1. Від початку свого існування УПЦ КП та УАПЦ страждають через "комплекс неповноцінності": їх не визнають закордонні церкви офіційного православ'я, найголовніші з яких в сучасній церковній політиці – Константинопольський та Московський патріархати. Для них ці церкви – "розколи".
2. "Розколи" (з причини незгоди з політикою керівництва "основної" церкви) є в кожної більш-менш чисельної православної країни, наприклад в Греції до них належать не менше третини громадян, є вони навіть в Росії, попри шалений тиск на такі організації з боку влади. Тобто, подобається це комусь чи ні, але наявність в одній країні кількох альтернативних православних церков є нормою сучасності.
3. УПЦ КП роками переконувала своїх вірян (і вони згодні), що офіційне визнання чи невизнання церкви не змінює нічого в церковному житті – Святий Дух повноцінно діє в УПЦ КП як і в будь-якій визнаній церкві.
4. Паралельно керівництво УПЦ КП вело переговори з Москвою і Константинополем прагнучи "подолати розкол" і домогтися визнання себе окремою ("помісною") церквою. Лист від 16 листопада в цьому контексті не є чимось новим, але від цього не стає чимось хорошим. Звернімо увагу: УПЦ КП прагне братерської єдності з МП.
5. Безумовно керівництво УПЦ КП ніколи не піде на формальне скасування своєї незалежності і приєднання до МП. В цьому сенсі ЗМІ, які саме так трактували лист ("Філарет покаявся і проситься в МП"), дійсно розганяли фейк. Але залежність від Москви може бути і в формально самостійної церкви. За офіційною версією УПЦ КП Москва перша звернулася до них з ініціативою про переговори і в цьому немає підстав сумніватися. Але миттєва згода на переговори, поїздки до Москви речника УПЦ КП архиєпископа Євстратія та його зустрічі з ідеологами "русского мира" Іларіоном Алфєєвим, Миколою Балашовим та іншими – це все прояви реальної залежності, яка має певне підгрунття.
6. Підгрунттям залежності УПЦ КП від Москви є два фактори: нав'язливе прагення позбутися ярлика "розколу" та вплив російської церковної культури. І якби не закінчився скандал з "листом Філарета", до чого б не прийшли сторони переговорів – ці фактори залишаться.
Про "російську церковну культуру" варто пояснити детальніше. Ось уже кілька десятиліть УПЦ КП є незалежною, але в ній будуються нові церкви на честь святого Сергія Радонежського, Казанської ікони Божої Матері тощо – тобто суто російських національних постатей та свят. В семінаріях користуються як базовим підручником з основ віри (катехизисом) Філарета Дроздова (на хвильку, текст ХІХ сторіччя сповнений російських шовіністичних ідей). На початку 2000-х УПЦ КП розгорнула потужну кампанію з безкоштовного розповсюдження книги "Закон Божий" і все б добре, але це просто переклад українською досить безграмотної книги російського священика першої половини ХХ сторіччя Серафима Слободського. Є безліч подібних випадків.
Все це має просте пояснення – інтелектуальний рівень духовенства УПЦ КП загалом невисокий, власної богословської школи не постало, а відтак церква приречена на споживання російського церковного інтелектуального (прости, Господи!) продукту.
7. Визнання іншими церквами на практиці не дає нічого, окрім можливості для вищого керівництва УПЦ КП відвідати, наприклад, Афіни і на рівних спілкуватися з тамтешньою ієрархією (просто відвідати їх можна й так).
Що могло б бути і що буде:
1. УПЦ КП ресурсно є сьогодні однією з найбільш потужних православних церков у світі, фактично другою після МП. Проблема визнання чи невизнання нічого не додає і не віднімає від цих суто матеріальних ресурсів (майже чотири тисячі парафій, вплив на мільйони вірних тощо).
2. В 1990-х роках, коли шанси на визнання були геть примарними, УПЦ КП не боялася вести переговори і "по-братерськи єднатися" з іншими "розколами" – грецькими старостильниками, Болгарським Альтернативним Синодом, Міланським Синодом тощо. Серед цих церков УПЦ КП була б найпотужнішою і могла б гратися у міжцерковну дипломатію з позиції сильного (якщо вже так кортить мати міжнародні зв'язки).
Навіть сьогодні УПЦ КП за бажання може одразу встановити єдність з групою "старостильних" православних церков (куди входять потужний грецький, болгарський, румунський та інші "розколи"). Богословської різниці між ними й УПЦ КП немає, але серед таких братів УПЦ КП посяде чільне місце, а не буде приниженим прохачем.
У Київського Патріархату був (і ще є) шанс вийти з замкненого кола боротьби за визнання просто назвавши Московський Патріархат неправославним (ті ж грецькі "старостильники" давно підвели під це богословську базу) та очолити міжнародний рух альтернативних православних церков.
3. Попри велику "фан-базу" Філарета і його речника Євстратія в соціальних мережах, чимало православних обурені їхньою поведінкою. "А коли без емоцій? Ось Духовний лідер України, у часі війни, приватно звертається до агресора з пропозиціями прощення. Хай навіть приватно. І ніякий пул вл. Євстратія, як і інших, оправдати цього в очах критичних людей не зможе. Принагідно звертаю увагу, що цей лист навіть не підписаний як лист Патріарха… там "+Філарет". Чи то колишній митрополит Київський РПЦ, чи то Патріарх Київського Патріархату не позначено". Так написав один з коментаторів.
"Казламордый патриархат вселенская патриархия не признавала 150 лет. Чем кончилось? А тем, что признали. При этом ни кто не перед кем на коленях не ползал и тем не менее. Так и нам не нужно ни перед кем кланяться, а укреплять свою церковь строя храмы везде и побольше, привлекая народ, пропагандируя патриотизм, и главное не обращая внимания на всех злопыхателей. Тогда и Вселенский патриарх не вечен, придет ему на смену другой для которого КП буден не новосозданной церковью, а тем, что давно существует и растет не зависимо от чьих-то желаний. И тогда перед ним встанет дилемма, признать и быть нашим пастырем, или дальше совать голову в песок. Так делали до нас, и так нужно делать нам. А тех о кого вытирают ноги ни кто не уважает и не признает, не надейтесь". Так прокоментував ситуацію інший.
Що ж, моральний авторитет можна формувати десятиліттями, а втратити за мить.
4. Місце УПЦ КП в Україні повинні зайняти релігійні організації, які не відчуватимуть психологічного дискомфорту від невизнання з боку "світового православ'я", а відтак будуть справді незалежними від Москви, Константинополя чи будь-кого ще. Це може бути Українська Греко-Католицька Церква, союз протестантьких організацій, чи сама УПЦ КП, яка подолає в собі "комплекс меншовартості".
Висновки прості: хто обирає між війною ("розколом") і ганьбою на користь ганьби, отримує і війну і ганьбу; не надійтеся на синів людських; "немає нічого спільного у Христа з Веліаром" (читай – з Московським Патріархатом). Якщо велика релігійна організація не розуміє цих простих істин – її історія буде недовгою.
P.S. Цей текст є авторською оцінкою подій і не має на меті розповсюдження негативу щодо будь-якої церкви чи релігійного діяча. Читачі можуть погодитися з запропонованим баченням, а можуть відкинути його.
