Діяльність в Україні одразу кількох православних Церков зовсім не є ознакою новітнього часу. Так було в період радянського «релігійного НЕПу» 1920-х років, так було і в час нацистської окупації в роки ІІ Світової війни. Час минав, а причини лишалися все тими ж — передусім йдеться про лояльність частини православного духовенства й вірян закордонним релігійним центрам.
Після падіння радянської влади на більшій частині українських теренів у 1941 році релігійне життя тут відродилося, але й дивом збережені і щойно відродженні православні парафії заходилися до створення двох «паралельних» Церков. Однією з них була Українська Автокефальна Православна Церква, що поставала з руїн після її повного знищення як єдиної структури в середині 1930-х. Іншою — Українська Автономна Православна Церква, що об'єднала громади, лояльні до «патріаршої» Московської Церкви. Власне, її «автономність» була вимушеною і пояснювалася скоріше неможливістю підтримувати контакти з Москвою через лінію фронту, ніж свідомим бажанням створити окремий церковний організм.
Наприкінці 1941 року організаційні структури обох церков охопили й Херсонщину. Херсон волею більшовицької влади став раніше лиш одним з міст великої Миколаївської області, в межах Райхскомісаріату Україна нацисти зберегли за Миколаєвом статус провідного адміністративного центру, ще й розширивши територію регіону — так з'явилася Генеральна округа Миколаїв (на карті позначена кольором на тлі «білого» Райхскомісаріату). Як бачимо, округа охопила й Кіровоград, де з початку нацистської окупації священик УАПЦ Федот Хороший (на фото — внизу ліворуч) створив потужну громаду цієї Церкви.
Федот Никифорович Хороший (1885-1977 рр.) народився поблизу славетного Чигирина. Ще за часів Російської імперії він закінчив дяківсько-дияконські курси та вищі диригентські курси у Свято-Михайлівському монастирі в Києві, прийняв дияконську хіротонію, а в 1915 році вступив одразу на 5-й курс Київської Духовної Семінарії. Закінчивши навчання в Семінарії, він продовжив його у Київському університеті, поєднуючи здобуття освіти з дияконським служінням у київських громадах.
24 квітня 1920 року єпископ Димитрій Вербицький рукоположив молодого диякона в сан священика. Після створення Української Автокефальної Православної Церкви він одразу ж пристав до неї і з часом став настоятелем кафедрального собору Різдва Богородиці в Черкасах та головою Черкаської Окружної Ради УАПЦ.
Але за кілька років «релігійний НЕП» закінчився і більшовики розпочали нову хвилю антирелігійного терору. В квітні 1930 року Федота Хорошого засудили на 8 років таборів. Втім, йому вдалося вижитив ГУЛАЗі і наприкінці 1930-х років, після звільнення, тихцем повернутися до України.
Початок радянсько-німецької війни заскочив його в Кіровограді. Після приходу німців отець Федот заповзявся відродити УАПЦ в цьому краю. Він організував і очолив Вище Церковне Управління Кіровоградщини, створив потужну громаду УАПЦ в Кіровограді. Коли Церква почала відродження свого єпископату він природно став одним з перших кандидатів на висвячення.
12 травня 1942 року в Андріївському соборі у Києві відбулась хіротонія Федота Хорошого (що взяв у чернецтві ім'я Михаїла) на єпископа Кіровоградського. Оскільки він лишався єдиним єпископом УАПЦ в Генеральній окрузі Миколаїв, невдовзі він очолив усю Миколаївську єпархію з титулом архиєпископа Миколаївського.
Після повернення на Південь України радянської адміністрації архиєпископ Михаїл залшив Україну. На певний час він спинявся в Німеччині та Бельгії, очолюючи місцеві громади УАПЦ, а в 1951 році, отримавши запрошення стати архиєпископом Торонто, перебрався до Канади. Після смерті митрополита Іларіона Огієнка в 1972 році саме Михаїл став першоієрархом Української Православної Церкви в Канаді і лишався ним до свого відходу у засвіти.
Але коли він працював на апостольській ниві у Миколаєві то зустрічав і «альтернативного» єпископа, що очолював промосковські громади Півдня, — архиєпикопа Херсонського і Одеського Автономної Церкви Антонія Марценка (на фото — вгорі праворуч).
Олександр Францевич Марценко (1887-1952 рр.) народився в Одесі, відтак закінчив Одеську духовну семінарію, а згодом — Петербурзьку духовну академію. В час Перших Визвольних Змагань, уже як архимандрит Антоній, він відкрито стояв на боці «білих» і справедливо розсудив, що залишитися на окупованих більшовиками теренах означає певну смерть. «Транзитом» через Сербію архимандрит дістався Польщі, де приєднався до щойно створеної Польської Автокефальної Православної Церкви. В ній він зробив добру кар'єру і початок ІІ Світової зустрічав як єпископ Камінь-Каширський на Волині. Віряни згадували про нього як про чуйного пастиря, що завжди стояв в обороні української справи на Волині перед поляками.
«Золотий вересень» і прихід радянської влади на Волинь дозволили йому приєднатися до Російської Церкви, а в час радянсько-німецької війни він долучився до розбудови «Української Автономної Церкви у єдності з Московським Патріархатом». Вже 22 серпня 1941 року його призначено «архиєпископом Херсонським і Одеським» автономістів. Але, попри гучний дореволюційний титул, реальна влада Антонія розповсюджувалася лиш на Генеральну округу Миколаїв.
В 1944 році він теж залишив Україну і перебрався до Чехословаччини, але тут його спіткало «лихо від довірливості». Якщо «автокефальні» єпископи чудово розуміли, що в СРСР їм винесено смертний вирок, і осіли в діаспорі, «автономісти» мали ілюзії — в СРСР їх мають зрозуміти і пробачити, адже вони не зрікалися духовної влади Москви, а їхня колаборація з нацистами була вимушеною. Більшість з них або лишилася в підрадянській Україні, або повернулася до СРСР — і згодом гірко пошкодувала про свій вибір.
Антоній Марценко повернувся в 1946 році під обіцянки безпеки і певний час лишався про людське око шанованим архиєпископом Московського Патріархату. Заарештували його вже в грудні 1951 року. Опівночі 19 грудня 1954 року серце змученого немолодого архиєпископа спинилося в бараці ОзерЛАГу — так він заплатив за свою довіру до світської і церковної влади Москви.
