Перебираючи мотлох в старій шухляді, знайшов старий копійчаний значок. Недоладно і строкато розфарбований шматочок металу з жовто-блакитним і червоно-чорним прапорами, тризубом, пам'ятником князю Володимиру з хрестом і маленькою, на підвісках, шаблею.
Легко вгадавши попит, місцеві ремісники тисячами тиражували такі вироби, які куплялись і носились тисячами розчулених громадян і мали б, на їхню думку, символізувати (поряд з іншими діями і вчинками) їх участь в побудові національної держави. Тепер таких не носять і та сентиментальна пора відходить в минуле.
Цей значок як і наша держава. Точніше побудова нашої держави. Монтуючи ті прапори і тризуб, ми рахували що якось будуємо державу, добавляючи до них християнські символи рахували що стаємо віруючими і держава стає у нас християнською. Чіпали на підвісках шабельку і таким чином ставали державою з історією. Потім ми продовжили ту побудову і ті символи переносилися на карти сіл і містечок і в кожному, на потіху очам, появлялась обов'язкова центральна вулиця Грушевського з різними бічними Шевченка, Франка, Мазепи…
Такі значки тепер не мають попиту і час та хід реальних подій в країні якось девальвував їх символіку, засвідчивши те, що та символіка завжди була тільки знаками без змісту. Зараз, уявивши себе з цим значком, відчуваєш досаду за себе як людина, яку здурив якийсь невідомий, місцевий пройдисвіт і досада ще збільшується, коли починаєш розуміти що ніякого пройдисвіта насправді то і не було… Але реальний хід подій в країні виробляв нові знаки і сам втручався в нашу картографію і в нашу побудову держави. Втручався знаками, зміст яких ми зразу не вловлювали. Так у нашому місті на вулиці Лесі Українки, яка є продовженням вулиці Богдана Хмельницького і потім переходить у вулицю Володимира Винниченка, виникла будівля магазину з граніту і мармуру, з блискучою, виготовленою з жовтого металу вивіскою — «Планета секонд-хенд». Еволюція цих магазинів, з незрозумілою на початках назвою (пам'ятаю як я, недорікувато, своїм шкільним курсом англійського намагався тлумачити це значення мамі), починалась з куп шмаття, що лежало просто на землі стихійних ринків, потім продовжувалась десь на окраїнах, в смердючих підвалах і закинутих складах розвалених радянських виробництв і врешті відлилась в бронзі і граніті цих карго-магазинів, реінкарнацій західних могильників покинутих вживаних речей. Десь в ході еволюції і виникла та назва секонд-хенд чи second hand (вживане майно, другі руки), писана на початках на тимчасових паперових чи полотняних банерах і врешті з добавками «країна» чи «планета», великими металевими буквами прикрасила цю архітектуру що наслідувала власні уявлення про світ який існує деінде. Ця еволюція вартує наукового дослідження що могло б потягнути на дисертацію чи велику за об'ємом статтю. Причому тема могла б мати розгалуження, наповнювання новими ідеями та рОзвідками. Як би я взявся за таке міроприємство, то обов'язково б відмітив би динаміку цієї еволюції яка конкурує з розвитком інших магазинів, що торгують теж завезеним крамом, але вже невживаним, з Китаю, Туреччини. І якщо б я взявся до більш глибоких рОзвідок, то міг би написати щось на зразок «зіткнення цивілізацій» чи про те, що наша території це як буфер між цими цивілізаціями. Ці цивілізації відчули наші наміри як попит на специфічний товар і у нас утворився ринок, на якому наші сусіди з двох сторін продають нам картинки «кращого» життя. Одна сторона постачає нам свої використані змісти типу «громадянське суспільство», «демократія» вкупі з використаними речами, друга сторона везе речі з блискучими наклейками і тоді, запозичивши з кінематографа малюнки того життя в «громадянському суспільстві» чи «правовій державі», ми можемо, використовуючи на деякий час ті завезені речі, створити такі малюнки і у себе. Врешті ми можемо так облаштувати своє життя, що цю зону буфера навіть і не замітимо і будемо легко, зауваживши хіба тільки якість доріг, перетинати кордони і тільки доскіпливий погляд, підсилений даром письменництва, може потім викласти свої враження від щоденності нашої зони, може препарувати те, чим ми дуримо самі себе. Я не вдам мабуть написати такої наукової статті і краще, ніж в книжці Анджея Стасюка, що випадково попала мені в руки, не напишу: «Це особливість моєї частини світу, отой постійний занепад, навпіл перемішаний з ростом, та лукава недорозвиненість, яка велить завжди і все перечекати, та нехіть до експериментів над власним організмом, те вічне існування упівсили, яке дозволяє вискочити на берег ріки часу й заступити дію простим спогляданням».[1]
Так же, як і тими значками, ми дуримо себе і рахуємо що це є магазин, що в ньому проходить процес торгівлі і що це є товари. Всі ці терміни, як сам той крам, є підробками, вдаваним термінами і ідеями. Так, придбавши їх, ми задовольним свої нехитрі потреби але треба розуміти що «товар» і процес «торгівля» є маленькими частинами великої і складної машинерії яка у нас по-різному називається – правова держава, громадянське суспільство, демократія, цивілізація. Ця машинерія, при існуванні речі «товар», має на увазі обов'язкове існування громадян, які ризикуючи своїми статками, вкладають їх у виробництво товару. Обов'язкове існування громадян, які не мають статків чи не хочуть ризикувати ними і наймаються до перших для виробництва товару. Обов'язкове існування законодавства, яким перші громадяни договорились будувати свої відносини з другими. Обов'язкове існування норм, якими ці ж громадяни договорились з державою віддавати свою частку прибутків державі для забезпечення миру і спокою в державі. Врешті товар передбачає культуру як споживання так і захисту прав того, що споживає.
Іноді здається що це визначення «другі руки» в насмішку над нами придумав якийсь жартівник, з натяком що другі руки – це руки, які виросли з ж…, інші руки, які нічого не вміють і нам ці товари, як і цю торгівлю з магазином, привезли як тубільцям на острів везли намиста і дзеркальця і потім, в тому місці, де ці забавки роздавали, тубільці будували святилище білим богам. Тому то і наш магазин якось підозріло нагадує гранітну усипальницю бога.
Те, що робить Стасюк, навіть коли він місяцями переміщується, мандрує тими територіями і країнами, задвірками і смітниками Європи, можем назвати як пошуки чи намагання збудувати таку точку, створити такий собі штучний «момент істини», в якому тільки і видно те, що можна назвати реальним кордоном тих цивілізацій, межею, яка проведена не тільки тими магазинами, речовими ринками а й багатьма іншими, невидимими нам речами. Ця невидимість дурить як нас так і європейців, які щиро вірять, що досить разом з мануфактурою привезти нам ті європейські закони, притарганити вільний ринок, вибори, партії, права людини і все решту, то тоді, може не так швидко і з незначними, виправними дефектами, все піде і ми наздоженем їх, ввійдемо в їхню Європу і…ну далі Шиллер, Ода до радості, золоті зірочки на голубому фоні…
Але цей наш хід, це наше доганяння іноді дійсно виливається в якийсь фізичний процес, у виставу, яка періодично збирає тисячі людей. Чи пам'ятаєте зовсім недавню ходу під Верховною Радою? Марш гідності під банером «Все тільки починається»? «Все тільки починається» — це український варіант Present Continuous Tense. Теперішній тривалий час української мови. Процес, який починається безпосередньо зараз, але починається тривалий час. Початок, який весь час тільки початок і немає ні продовження ні завершення. У нас все. Тільки. Починається.
В англійській мові Present Continuous Tense описує дію, яка проходить у момент мовлення. Український варіант намагається мовленням створити дію, запустити час. Згідно цього варіанту ми рахуємо що у нас відбулася незалежність, відбувається побудова правової держави, громадянського суспільства тільки тому що ми вимовляємо ці слова, будуємо складні речення і законоподібні тексти з цими словами і таким чином створюємо мовне прискорення, будуючи наступні речення і тексти на основі вже проговорених, рахуючи що вони відбулись. А потім, коли банер пронесли і забули тих що несли і тих що спостерігали, приходять інші і знову все циклічно починають…
В книжках, які намагаються описати структуру західної цивілізації є попередження – ця структура тому і структура, тому і стабільна бо цінності, її змісти вироблені всередині і виключно самою структурою. Точніше процес вироблення їх (цінностей, змістів) безперервний і сама структура це і є цей процес. І далі просте заключення – ці цінності і змісти неможливо перенести. Тобто процес, як і любу дію, неможливо перенести. Ти можеш спостерігати процес чи дію, можеш описати їх і механічно копіювати. Але ніколи не опишеш і не відтвориш всі ті причини що почали саме ці процеси, що створили саме цю структуру. Тому, за таких обставин, в наших умовах мабуть найважливіше завдання пробувати зрозуміти що відбувається в країні а не розказувати «як треба». Не розказувати всім які ми українсько-демократичні і українсько-християнські а розуміти, що ж ми насправді робимо.
- А.Стасюк. Дорогою на Бабадаг; пер. з пол. О. Сливинський. — К. : Критика, 2007. — 290 с.
