UPD. Цей текст був опублікований в блозі рік тому, до 780-ї річниці битви. Не знаю, чи варто зараз щось додавати до констатації очевидного в його «резюме»: «ключовим уроком […] для європейців мало б стати усвідомлення того, наскільки важливим є детальне вивчення свого супротивника. Не просто оцінка його потенціалу, ресурсів чи отримання даних про плани пересування військ. А усвідомлення того, що йдеться про засадничо іншу ментальність та уявлення про „правильний“ світоустрій. В якому немає місця „пошуку миру в глибині очей“ та „домовленостям посередині“. І що неможливо зупинити агресію, йдучи на односторонні поступки чи пропонуючи взаємовигідну торгову угоду. Насправді, це проста ситуація:  або ти першим використовуєш вразливі місця супротивника, або програєш».

Да, і про всяк випадок;-) У автора немає комплексу «всезнайства». Це публіцистика, а не «історична розвідка» в стислому розумінні цього слова.

 

***

 

9 квітня 1241 року відбулася битва при м. Легниця (нині — в Нижньосилезькому воєводстві Республіки Польща). Про неї відомо досить мало достовірних подробиць – зрештою, як і щодо більшості середньовічних битв у Східній Європі. Немає сумнівів лише щодо її результату: об'єднаний загін лицарів на чолі з князем Сілезьким, Краківським та Великопольським Генриком ІІ Побожним був розгромлений силами під командуванням ханів Орду та Байдара.

Дискусійними є питання про наслідки цієї події. Чи вплинула відчайдушна спроба спротиву монгольській навалі на плани командуючого монгольським військом хана Батия? Найвірогідніше, що ні. Подальше просування на Захід тоді було призупинене не внаслідок цієї сутички, а з суто тактичних міркувань. Батию потрібні були додаткові кіннотники південніше, в Угорщині, де синхронно до Легницької (11 квітня 1241) відбулася битва на річці Шайо (завершилась розгромом військ угорського короля Бели IV). Пізніше (у 1242) Західну Європу також врятувала «щаслива випадковість» – смерть Великого хана Угедея та вибори нового правителя, в яких мали взяти участь (а отже й повернутись до Каракорума) всі нащадки Чінгісхана.

Проте битва на Легницькому полі дійсно стала масштабною «зустріччю двох світів», під час якої сторони конфлікту отримали змогу ретельніше «придивитись» одна до одної.

Монголи пересвідчились, що й на цих територіях (як до того – на землях руських князівств) вони не ризикують «нарватись» на консолідований опір, а матимуть справу з розрізненими арміями окремих феодалів. Попри те, що монголи були вже буквально на кордоні Священної Римської імперії, «щитом цивілізації» виступили тільки війська низки центрально-східноєвропейських правителів та незначна кількість представників чернечо-лицарських орденів (тамплієри, іоанніти).

Проте і умовний Захід міг побачити, що монгольське військо не є ані аж таким монолітним, ані непереможним. З одного боку, монгольські лави не витримували атак важкої і броньованої кавалерії, а запорукою перемоги кочівників була їхня відчутна чисельна перевага. З іншого – з'явилося розуміння (чи, радше – відчуття) того, що ресурси нападників також не безмежні. В легендаріумі битви є історія про те, що найбільших втрат під Легницею зазнали загони мокшан та ерзян – фіно-угорських народів, які були частиною армії вторгнення. І, нібито, саме після даної битви цей «корпус» збунтувався, не бажаючи йти далі.

Цікаві й інші деталі, донесені літописцями (вже й не так важливо, наскільки вони автентичні та чи точно передають реальні події). Вони засвідчували, що нападники зі Сходу суттєво випереджали європейців у, сказати б – інформаційно-психологічних технологіях та використанні прийомів «гібридної війни». Наприклад, описана вдала деморалізуюча спецоперація монголів, які посіяли паніку на одному з флангів битви, запустивши загін вершників, який кричав польською «Тікайте, рятуйтеся!». А завершальним «штрихом» своєї перемоги ординці зробили демонстрацію жителям Легниці відрубаної голови князя Генрика.

Ще однією з «компенсаторних» технологій, яка забезпечували вирішальну перевагу нападникам, була готовність застосовувати невідомі в Європі «військові хитрощі» та вкрай підступні засоби. Зокрема, серед даних, що їх наводить літописець Ян Длугош, є такі, що їх можна інтерпретувати як використання на Легницькому полі чогось на зразок примітивної «хімічної зброї» (димлячої субстанції з жахливим запахом). Такий прийом цілком міг бути запозичений монголами у китайців. Більш того, серед учасників битви цілком могли бути й відповідні «спеціалісти» з Піднебесної.

Теоретично, ключовим уроком з подій 780-тирічної давнини для європейців мало б стати усвідомлення того, наскільки важливим є детальне вивчення свого супротивника. Не просто оцінка його потенціалу, ресурсів чи отримання даних про плани пересування військ. А усвідомлення того, що йдеться про засадничо іншу ментальність та уявлення про «правильний» світоустрій. В якому немає місця «пошуку миру в глибині очей» та «домовленостям посередині». І що неможливо зупинити агресію, йдучи на односторонні поступки чи пропонуючи взаємовигідну торгову угоду. Насправді, це проста ситуація: або ти першим використовуєш вразливі місця супротивника, або програєш.

Втім, навіть знаючи наперед, що обираючи між війною та ганьбою, отримаєш і те і інше, багато політиків зі «старої» Європи передбачувано зроблять вибір на користь ганьби.