UPD. Вкотре (і не тільки в мене зараз таке відчуття) переконуюсь, що майже все, що можна сказати тепер, вже, у тій чи іншій формі говорилось/писалось/згадувалось у 2014-му. А за 8 попередніх років війни так чи так, але проговорено більшість «проблемних зон», що їх виявив російсько-український конфлікт.

Зокрема – щодо того, як його сприймають в окремих, особливо вражених вірусом русофільства країнах та суспільствах.

Згрубша і утруючи (але лише трохи:-(( ) це можна сформулювати наступним чином.

Росіяни, за визначенням, є носіями високої, світового рівня, культури. Так, зараз дана країна робить щось не те, але це лише випадкова девіація, яку скоро буде виправлено. Та й винен у всьому один Путін (проте навіть до нього треба бути поблажливими і коректними). І, тим більше, необхідно по-людські співчувати простим росіянам – народу, що дав світові Достоєвського, Толстого, Рахманінова та ін. А зараз демонструє чудеса героїзму в боротьбі з тиранією, зокрема — розігруючи сценки з вискакуванням з плакатиком в непрямий ефір.

А от українці – це «нєвєдомі звєрушкі». Так, їх по своєму шкода – ну от як було всім жаль коал, що потерпали від пожеж в Австралії. Їм навіть треба допомогти. Але ж завжди варто усвідомлювати, що хай скільки вони не були б милі, але коали за визначенням не зробили та не зможуть зробити жодного внеску у скарбницю загальнолюдської культури. Ну і вже точно табу мати якісь претензії з приводу війни і вчинених в Україні звірств до пересічних росіян. Вони тут геть ні до чого, це все непереборна і незбагненна стихія лісових пожеж…

Старий текст про феномен французького русофільства. Феномен особливо прикрий та разючий тому, що спостерігаємо вперте небажанням навіть не визнати публічно, а от просто усвідомити наскільки дешево і примітивно може бути одурено людей з бекграундом Емануеля Макрона (магістерська робота про Макіавеллі, ще одна робота про Гегеля, працював помічником філософа Поля Рікера час підготовки книги останнього "La Mémoire, l"histoire, l"oubli" (Пам'ять, історія, забуття)) etc :-(.

 

 

***

 

Феномен французького русофільства не такий давній, як про те люблять розповідати росіяни. І безпосередньо не пов'язаний з провальним походом Наполеона у 1812-му році та "захватом" парижан(-ок) він вигляду та манер донських козаків, які прямо на конях "заскакували" у прото-«бістро".

Насправді французи ХІХ-го сторіччя не мали аж так вираженого "стокгольмського синдрому" і швидше зневажали, аніж поважали чи боялись росіян. За будь-якого режиму у своїй країні французька громадська думка співчувала поневоленим царизмом полякам. А робота маркіза Астольфа де Кюстіна (1790-1857) "Росія в 1839 році" до нашого часу залишається найпроникливішим аналізом феномену російської ментальності. Та одним з еталонних виявів "русофобії" — за версією самих росіян.

Пересічні французи дуже тішились успіхам своєї армії під час Кримської війни 1853-1856 років, сприймаючи їх як "сатисфакцію" за 1812 рік. Не вітались і не були популярними будь-які зовнішні прояви російської присутності у Парижі. Про що недвозначно свідчить довготривала історія з побудовою російської церкви у французькій столиці. І навіть вулицю, на якій збудували цей храм, мерія Парижа спеціально перейменувала на честь генерала П'єра Дарю (1767-1829) – головного інтенданта армії Наполеона під час походу на Росію.

Цей статус-кво почав змінюватися лише наприкінці ХІХ ст. і був викликаний міркуваннями політичної та економічної доцільності. Франко-російський союз 1891-1893 років дав старт "моді" на все російське, збільшив на порядок масштаб культурних обмінів. Важливу роль грала й економіка — чверть закордонних інвестицій Франції припали на Російську імперію. Над Сеною з'явились "новые русские" — різні скоробагатьки тієї епохи, які легко розкидалися грошима, супроводжуючи ці "фестивалі щедрості" різними зовнішніми ефектами (цигани, ведмеді, ікра відрами etc.). Саме вони (а також російські митці) сприяли формуванню нового, набагато більш позитивного, аніж до того, образу Росії у Франції. Назагал французи не усвідомили, що їм "продають" симулякр. А те, що вони сприймають як вияви великої і "самобутньої" російської культури – не більше, ніж вдалі "адаптації" запозичень з Європи.

Частина громадськості продовжувала дотримуватися "старої" традиції сприйняття Росії як чогось цивілізаційно чужого, ворожого і небезпечного. Проте їхні голоси "тонули" у загальному хорі захоплення глибинами "русской души" та висотами "русского искусства".

Остаточний "злам" у ставленні до Росії та росіян відбувся, парадоксальним чином, у 1920-ті-1930-ті рр. З одного боку, після 1917-го у Франції опинилась величезна кількість російських мігрантів – представників еліт. Могло скластися хибне враження, що ці люди (більшість з яких були глибоко європеїзовані задовго до еміграції) – і є отой величний, освічений, щедродушний народ зі сходу. З іншого – тепер росіянам, яких поневолив більшовизм, співчували так само, як колись співчували полякам у їхній боротьбі за свободу проти Російської імперії. Голоси тих, хто звертав увагу на те, що "все не так однозначно", і тиранічний режим, що запанував у Росії, має глибокі корені у культурі та історії цього народу, також важко було розчути на тлі аплодисментів під час виступу балету Дягілєва чи схвальних рецензій на виставки робіт російських художників.

Спадок російської "білої" еміграції інкорпорувала "червона" радянська влада, успішно використовуючи вихідців з Росії та їхніх нащадків для просунення за кордоном образу "хорошого СРСР". Прикладів цьому – хоч греблю гати, достатньо згадати "лавсторі" французької актриси Марини Владі (Полякової-Байдарової) та барда (чи то "шансоньє") Владіміра Висоцького. Паралельно "вливались" гроші в французьку компартію та підтримувались традиції експорту прикладів елітарної культури (все той же балет, рідше — театр чи кіно) — вже як "візиток" країни Рад.

Путінська Росія, зрозуміло, не просто продовжила цю політику, але й вивела все це на якісно новий рівень. Благо – знову з'явились "халявні гроші" (від торгівлі вуглеводнями з Заходом), якими можна було розкидатись задля демонстрації "величі". Ну і, паралельно, підгодовувати різних Марі Ле Пен.

У 2010 році Російська Федерація придбала, за 60 мільйонів євро, невелику ділянку в серці Парижа (набережна Бранлі, 1) – неподалік від Ейфелевої вежі, Дому інвалідів, мосту Альма. "Битва" за цю ділянку розгорнулась між нею та Саудівською Аравією. Вважається, що російська цінова пропозиція перебила саудівську, однак певну роль могло зіграти також і приховане небажання французів створювати ще один ісламський центр аж настільки близько до ключових символів Франції. Передбачалось, що, на відміну від Ер-Ріядських правителів, кремлівські не будуть будувати об'єкт з виразними ознаками культової споруди.

Однак одразу виявилось, що плани в обох претендентів були приблизно однаковими – тільки замість мінарету на набережній Сени мали "наколотись" "золотыє купола". Управління справами Президента РФ оголосило, що на ділянці буде збудовано кафедральний собор РПЦ, "місіонерську семінарію" і т.п. церковні об'єкти. Практичної потреби в такому будівництві не було. Варто, зокрема, зауважити, що більшість французьких православних російського походження перебували тоді в юрисдикції Константинополя, а не Москви (пізніше РПЦ та ФСБ вдалось змінити й це – в тому числі й внаслідок несприйняття російськими емігрантами факту надання автокефалії ПЦУ).

І тільки на цьому етапі французи зметикували, з якими ризиками та загрозами вони зіткнулись – і символічними, і практичними. Особливо вражає поведінка французьких спецслужб: лише після продажу ділянки їм спало на думку, що храм та інші споруди можуть бути використані для банального шпіонажу та прослуховування французьких державних установ, розташованих поблизу. Дійсно, хіба ж можна було наперед так погано подумати про РПЦ, закордонні парафії якої лише трохи більше, аніж на 100% насичені агентами спецслужб в рясах :-(.

Паризька мерія намагалась заблокувати зухвале будівництво. Адже набережна Сени є об'єктом списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО, а будівництво російської церкви стало б невиправданим спотворенням її історичного вигляду. Але, використовуючи цілу низку дипломатичних (і, ймовірно, не тільки дипломатичних) інструментів, Росії вдалося добудувати цю "резидентуру російської культури". Можна лише уявити які кошти та зусилля було витрачено на те, щоб не дати згаснути "русофільству" серед французьких еліт.

Початково планувалось, що у відкритті цього об'єкту у візьмуть участь президенти двох країн. Однак "організувати" це у 2016-му (коли завершили будівництво) було вкрай важко. До речі, не з-за російської агресії в Україні (як може наївно подумати український читач). А через зіткнення інтересів двох країн у Сирії, яке виключало можливість такої демонстрації "віковічної" французько-російської дружби.

Втім, схоже що все це мало що змінило в загальному інфантилізмі французьких еліт. Поодинокі тверезі голоси спеціалістів з Росії (як то, наприклад, професора Франсуази Томп, яка пропонує відмовитись від постійного "загравання" з Кремлем і не соромитись від використання у взаєминах з ним практик періоду "Холодної війни") не здатні змінити статус-кво – принаймні в найближчій перспективі.

Тим більше не доводиться очікувати, що й пересічний француз-русофіл зрозуміє глибинний і самовикривальний сенс поезії справжнього "певца русской души" — Михайла Круга («золотые купола на груди наколоты, только синие они – и ни грамма золота"). Вперте небажання неемоційно визнати, з ким і чим вони мають справу у випадку Росії та росіян, ще не раз гратиме з Францією та й загалом "старою Європою" злі жарти.

"Українська лінія"