Маркіз Астольф де Кюстін (1790-1857) відвідав Росію в 1839 році, провів там три місяці, протягом яких щоденно записував свої спостереження та роздуми у вигляді листів до своїх друзів. Після повернення до Франції він переопрацював ці тексти та опублікував у вигляді великої (обсяг – приблизно 1200 сторінок) книги «Росія в 1839 році».

Пронизлива точність спостережень і висновків де Кюстіна була такою, що повний переклад його праці власне у Росії ризикнули опублікувати лише в 1996-му. Цікаво, що росіяни не жалкували коштів та зусиль на те, щоб спростувати слова маркіза. Було профінансовано десятки публікацій «незалежних авторів» з критикою цього твору за кордоном. Цар Ніколай І навіть намагався переконати Оноре де Бальзака «кинути виклик» де Кюстіну та написати, за щедрий гонорар, «лубокЪ» зі спростуванням основних тез «Росії в 1839-му»…

 

Українською доступні уривки з даної роботи (Астольф де Кюстін. Правда про Росію: Подорожній щоденник. Опрацював О. Мерчанський; передмова Д. Донцов; Післямова М. Слабошпицький. – Київ: Ярославів Вал, Український письменник, 2009. – 242 с.). Яких, втім, цілком достатньо, щоб впевнитись, настільки точно французький автор вловив все оте, що вважається «загадкой русской души».

 

Для прикладу — враження маркіза де Кюстіна від відвідування Кремля:

«Здалеку Кремль здався мені князівським градом, що стоять на пагорбі посеред міста простолюдинів. Цей замок тиранів, ця горда кам'яна громада встає над житлом простого люду у всю висоту своїх скель, стін і куполів і, на противагу тому, що трапляється з пам'ятниками звичайних розмірів, чим ближче підходиш до цієї твердині, тим більше захоплення вона викликає. Подібно до скелетів гігантських стародавніх тварин, Кремль доводить нам, що світ, в реальності якого ми все ще продовжуємо сумніватися, навіть знаходячи його останки, все ж існує. Цьому чудесному творінню сила замінює красу, химерність — витонченість; це мрія тирана, потужна, страшна, як думка людини, яка панує над думкою народу; тут є щось невідповідне: я бачу оборонні споруди на випадок війни, але тепер таких воєн вже не буває; ця архітектура не відповідає потребам сучасної цивілізації. Спадщина казкових часів, коли всюди безроздільно панувала брехня: в'язниця, палац, святилище; фортечний вал для захисту від іноземців, укріплений замок для захисту-від черні, оплот тиранів, тюрма народів — ось що таке Кремль! […]

Страх людини всемогутньої — найжахливіше, що є в цьому світі, тому до Кремля неможливо наблизитися без трепету. Вежі всіх форм: круглі, квадратні, гостроверхі, вежі штурмові, підзорні, вартові вежі та башточки, якісь сторожки на мінаретах, дзвіниці різної висоти, всіх кольорів, видів і сортів; палаци, собори , спостережні вежі, зубчасті стіни з амбразурами; звичайні бійниці, галереї з навісними бійницями, вали, всілякі зміцнення, якісь химерні споруди, незрозумілі вигадки, альтанка під стінами собору; все викриває безлад і свавілля, все видає постійну тривогу дивних створінь, які прирекли себе на життя в цьому фантастичному світі, за свою безпеку. Але ці незліченні пам'ятники гордині, примхи, ласолюбства, слави, благочестя, незважаючи на удавану різноманітність, висловлюють одну-єдину думку, яка підпорядковує собі все: ця думка — вічний страх, який породжує войовничість. Кремль безперечно є творіння істоти надлюдської, але злобної. Прославлення рабства — така алегорія, відбита в цьому сатанинському пам'ятнику, настільки ж незвичайному для зодчества, наскільки бачення святого Іоанна незвичайні для поезії: це житло під стать діючим особам Апокаліпсису.

Жити в Кремлі — значить не жити, але оборонятися; пригнічення веде до бунту, а раз можливий бунт, потрібно вжити заходів обережності; обережність в свою чергу посилює небезпеку заколоту, і з цього довгого ланцюгу дій і протидій народжується чудовисько, деспотизм, який побудував собі в Москві цитадель: Кремль! Ось і все […].

В архітектурі Кремля все, вільно чи мимоволі, має символічний зміст: насправді ж, коли, подолавши перший напад страху, ви вступаєте в лоно цієї дикунської пишноти, перед вашим поглядом постає не що інше, як скопище в'язниць, пишно іменованих палацами і соборами. Втім, росіяни дарма стараються: на які не йдуть хитрощі, а в'язниця все одно в'язниця».