UPD.  Цей текст був опублікований у червні 2021. Тоді неможливо було спрогнозувати, що  вже менш, ніж за рік Фінляндія відступить від десятиліть балансування та принципу опори лише на власні сили. І що «поштовхом» до подачі заявки на вступ до НАТО стане російська інтервенція до України – країни, яку до сих пір дехто на Заході переконує в необхідності йти шляхом «фінляндизації».

  ***

Починаючи з березня 2014-го в експертних середовищах неодноразово дискутувалася можливість досягнення «компромісу» між Росією та Україною на основі переходу останньої до політики «фінляндизації». Тобто – своєрідного «відтворення» моделі, що діяла у взаєминах між СРСР та Фінляндією протягом 1944 – 1980-х років.

Йшлося про «самообмеження» державного суверенітету, відмову від вступу до західних військово-політичних союзів та, навіть, узгодження складу урядів з радянським керівництвом. Фінляндія також видавала радянських громадян, які намагались втекти на Захід через її територію. Де-факто в країні діяла «м'яка» цензура, яка забороняла публікації критичних до СРСР текстів й «табуювала» гострі теми в двосторонніх відносинах (у першу чергу йшлося про радянсько-фінську Зимову війну 1939-1940 років та втрачені фінами території в Карелії).

Взамін за ці поступки Фінляндія збереглася як країна з демократичним устроєм та ринковою економікою. А також отримала суттєві економічні зиски (частка країн комуністичного блоку у фінському зовнішньоторговому обороті складала понад 20%).

Своєрідне «табу» на критику Росії залишилося у Фінляндії і після формального завершення (з розпадом СРСР) політики «фінляндизації». Воно до сих пір виявляється у різних формах самоцензури у висловлюваннях фінських політиків та періодичної демонстрації «поваги» до східного сусіда.

На користь того, що таку ж модель «компромісу» можливо/варто спробувати реалізувати в українсько-російських взаєминах, висловились такі «знакові» західні політологи як Збігнев Бжезинський (1928–2017) та Генрі Кіссінджер.

На думку Бжезінського, «Україна повинна мати право вільно вибирати свою політичну ідентичність і бути більш пов'язаною з Європою. У той же час Росію треба запевнити, що Україну не приймуть в НАТО. Це формула рішення військового конфлікту (на Донбасі)».

Кіссінджер відзначив, що «на міжнародній арені (українські лідери) повинні позиціонувати себе за зразком Фінляндії. Та держава не залишає сумнівів щодо своєї палкої незалежності і співпрацює із Заходом у більшості сфер, але обережно уникає інституційної ворожості щодо Росії».

В Україні цю позицію, назагал, сприйняли насторожено – зрештою, напад Росії та анексія Криму відбулися в момент, коли на офіційному рівні наша країна була позаблоковою, відмовившись від курсу на приєднання до Північно-Атлантичного Альянсу.

Втім, в країні ніколи не бракувало політиків, які готові були б погодитись на такий варіант взаємодії зі східним сусідом. Зрештою, й громадська думка (де не було чіткої більшості, яка б виступала, скажімо, за вступ до НАТО) нібито була сприятливою для того, щоб ще раз спробувати в такий спосіб «умиротворити» агресора.

Але ані викладки авторитетних політологів, ані цифри соцопитувань не зможуть заперечити декілька простих тез, що ілюструють неможливість застосування радянсько-фінського досвіду післявоєнних десятиліть до нинішнього українсько-російського протистояння.

Варто визнати, що, по-перше, «фінляндизація» стала можливою не тому, що на неї погодився слабший (Фінляндія), а тому, що, з тих чи тих причин її вважав вигідною для себе сильніший (СРСР). Нічого схожого зараз немає: немає жодних ознак, які б свідчили, що путінську Росію влаштує такого роду рівень поступок та (само)обмеження українського суверенітету. На кону саме існування української державності.

Власне, досить тривалий час питання стояло аналогічним чином й у випадку Фінляндії. СРСР не просто так аж до 1956 року зберігав, як «додаткову» союзну республіку, т.зв. Карело-Фінську РСР, в якій майже не було етнічних фінів. Це був прозорий натяк на те, що, у будь-який момент хижак може передумати та скасувати свій дозвіл на «некомуністичну» Фінляндію.

Так звані «ДНР» та «ЛНР» є своєрідним «аналогом» фейкової «шістнадцятої республіки», наочною погрозою. І цей проект РФ не планує згортати, плануючи, в той чи той спосіб «приєднати» до них всю іншу територію України.

 

 По-друге, після ІІ-ї Світової війни СРСР треба було інкорпорувати та совєтизувати велику кількість різнорідних територій у Східній Європі. Досвід Зимової війни свідчив, що у «фінському» випадку ціна питання (інтервенції та наступної пацифікації) буде дуже високою та/чи вимагатиме залучення великих матеріальних та людських ресурсів, які у комуністичної імперії були далеко не безмежними.

Чи відчуває те саме нинішня РФ, прямі витрати (без врахування наслідків санкцій) якої від агресії на Донбасі – не є аж такими серйозними? Грубо кажучи, у 1939–1940 рр. майже 100% втрат радянського боку складали власне червоноармійці, а підрозділ фінів-колаборантів був важливий лише для пропаганди. Натомість на Донбасі кадрових російських військових чи навіть «добровольцев из России» загинуло суттєво менше, аніж набраних з місцевого населення «ополченцев»/«военнослужащих 1 и 2 армейских корпусов".

Так само прийнятними з "московської" перспективи можуть вважатись і витрати на "пацифікацію" інших українських територій, на які потенційно може поширитись агресія. Адже й за межами Криму та Донбасу достатньо проросійських елементів, які з нетерпінням чекають на "освободителей". Та й загалом, дерусифікаційні процеси в Україні відбуваються вкрай повільно, а їх результати на поточний момент – суперечливі та неоднозначні.

По-третє, попри те, що Фінляндія межувала зі столицею (Санкт-Петербургом), її перебування в складі Російської імперії (з 1809) не було пов'язано з якоюсь міфологією "братства", "собирания земель", "исторической колыбели". Достатньо складно було б доводити, що фіни і росіяни – один народ, чи про "віковічні прагнення до возз'єднання". Відповідно, факт незалежності Фінляндії сприймався у СРСР більш-менш спокійно (що, звісно, не скасовувало ситуативних спроб її знищити). Що ж стосується України, то її державна самостійність (навіть у "фінляндизованому" варіанті) – абсолютно не вписувалась(-ється) у картину світу левової частки росіян – і у період імперії Романових, і в часи СРСР, і в новітній Російській Федерації.

До речі, Фінляндія – дуже толерантна в мовному відношенні країна. Попри те, що шведська є рідною лише для кількох відсотків населення країни – вона має державний статус. Спеціальний статус надано вимираючій мові саамів. Дві третини населення володіє англійською, ще 17-20% – німецькою.

Однак ідею запровадити в школах східних регіонів Фінляндії вивчення, замість шведської, російської мови, місцеве міністерство освіти різко та безкомпромісно відкидає. Не зважаючи на "теплые и добрососедские отношения" з РФ, російську вчать лише вузькоспеціалізовано – насамперед, у військових навчальних закладах…

І ще один важливий момент. Наївно вважати, що з такого роду "балансування" у взаєминах з агресивним сусідом до снаги саме щиро проросійському політику. Урго Кекконен, Президент у 1956–1982 роках, чиє ім'я в першу чергу асоціюється з неоднозначною політикою "фінляндизації", був дуже досвідченим, сильним та розумним лідером. Свій перший політичний досвід він набув під час Громадянської війни 1918-1919 років в Фінляндії, де бився проти місцевих (проросійських) комуністів. До свого президентства Кекконен займав посади міністра юстиції, був спікером парламенту та прем'єр-міністром п'яти урядів. У 1940-му, після завершення "Зимової війни", він був одним з тих, хто висловився проти підписання мирного договору з Москвою, а пропонував продовжити збройний опір агресору. Відповідно, роль "щирого друга" радянських комуністичних бонз, яку йому довелося грати десятиліттями, була куди важчою, аніж будь-яке акторське перевтілення у популярному серіалі…

 

 У будь-якому випадку, Україна знаходиться на етапі, коли вона потребує лідера типу Манергейма, а не Кекконена. А наш сусід докладає послідовних зусиль, щоб привести до влади не українського "Кекконена", а розраховує виключно на персонажів типу Отто Куусінена (лідера маріонеткової "Фінської Демократичної Республіки", створеної Радянським Союзом під час радянсько-фінської війни (1939–1940) на території Карельського перешийку).

 

У підсумку, можна визначити, що найважливішими елементами "фінського досвіду" взаємодії з Росією є:

- Демонстрація чіткої межі/ "червоної лінії", яку не зможе переступити жоден лідер країни. При всіх очевидно "несимпатичних" нюансах політики "фінляндизації" вона базувалась на тактичних зовнішньополітичних поступках, засадничі моменти (політичний та адміністративний устрій, економічна система, політика в національно-культурній сфері) не були предметом переговорів з СРСР.

- Нагадування (пряме і підтекстне) про готовність до збройного опору. Всупереч власній бравурній "шапкозакидательской" пропаганді росіяни дуже добре і дуже надовго запам'ятовують випадки, коли їм ефективно протистояли. Досвід "Зимової війни" 1939-1940 рр. був одним з незримих чинників, якій змушував радянське керівництво погоджуватись на певні компроміси з Фінляндією в післявоєнні десятиліття.

 - Першочергова опора у взаємодії/протистоянні з агресивним сусідом насамперед на власні сили. Як написано на Королівських воротах фортеці Суоменлінна («Фінська фортеця") у Хельсінкі: "Не відступайте зі своєї землі і не покладайтеся на чужу допомогу".