- Солом'яний ведмідь як «екс-пугало Європи». Карикатура з журналу Puck, 1904 рік.
Найбільшою проблемою для нинішньої Росії від визнання автокефалії Православної Церкви України іншими Помісними церквами є не гіпотетичний ризик втрати впливу в Україні.
В цьому плані у Кремля і Московського патріархату якраз все Ок (ну — майже Ок).
Більшість єпископату, духовенства та мирян з УПЦ МП, котрі не переходять до ПЦУ, займають таку позицію не тому, що останню хтось визнав чи не визнав.
Значна частина з них «вкорінена» саме в російській версії Православ'я і буде триматись за неї незалежно від абстрактних дискусій про «канонічність» та всіх «супутніх» обставин.
Інші — і після 28 років незалежності не впевнені в тому, що українська державність «встоїть». Актуальна політична ситуація в країні дає їм підстави вважати, що краще і далі «чекати» і подивитись, чим все «закінчиться».
А отже, навряд чи варто сподіватись на скільки-небудь масові переходи з МП до ПЦУ. Принаймні, цей процес не буде напряму пов'язаний з перипетіями навколо визнання української автокефалії.
Москву турбує інше. Дії Вселенського патріархату, який ризикнув минулого року надати Томос Україні, а тепер — досягає успіхів в процесі визнання ПЦУ іншими православними церквами, можуть бути потрактовані як вияв того, що (̶н̶е̶ ̶т̶а̶к̶и̶й̶ ̶с̶т̶р̶а̶ш̶н̶и̶й̶ ̶ч̶о̶р̶т̶,̶ ̶я̶к̶ ̶й̶о̶г̶о̶ ̶м̶а̶л̶ю̶ю̶т̶ь̶) Росія суттєво слабша, аніж намагається «самопрезентувати» себе світові.
Причому відбувається це на тлі подій в Сирії, на Донбасі, і навіть на Чорному континенті (є канонічною територією Патріархату Олександрійського та всієї Африки, який сьогодні визнав ПЦУ). Всі вони мають свідчити про протилежне — позиції Росії на міжнародній арені нібито невпинно зміцнюються.
Однак, кожне нове визнання української автокефалії посилюватиме відчуття, що «всё не так однозначно»...
