Скільки разів ми чули, що у випадку українсько‑польських взаємин варто «залишити історію історикам». Президент Польщі — фаховий історик, доктор габілітований, колишній директор Музею Другої світової війни та очільник Інституту національної пам'яті. Маємо за визначенням припускати, що він глибоко розуміє, що робить і які наслідки можуть мати його дії на «мінному полі» історії взаємин двох народів.

Йдеться про стратегічно хибний крок (“це гірше ніж злочин, це помилка") політика, і головне —  державного діяча, який мав би замислюватися над тим, як і з чим увійде "на скрижалі Історії". Адже основні "електоральні плоди" таких кроків зберуть сили радикальніші, ніж PiS. А їхнє посилення та прихід до влади загрожуватимуть катастрофою, що виходитиме за межі Польщі.

Політику залишу політологам:-).

Як нереєстровий історик нагадаю про два повчальні епізоди, пов'язаних з іншим польським орденом Virtuti Militari (лат. "За військову доблесть") — найвищої військової відзнаки Речі Посполитої, що присуджується за визначні бойові заслуги. Заснований у 1792 р. королем Станіславом Августом Понятовським, відновлений у 1919 році.

Перший － давній, епохи коли Польща була ПНР, а Україна — УРСР. У 1961 році президент у вигнанні Авґуст Залеський відзначив цією нагородою Павла Шандрука (1889–1979), українського військового діяча, генерал‑хорунжого Армії УНР. У 1936–1939 роках він був контрактним офіцером Війська Польського. У вересні 1939 року, під час німецького вторгнення, Шандрук командував 29‑ю бригадою піхоти у складі 11‑ї дивізії. Його підрозділ брав участь у боях під Краснобродом та у другій битві під Томашовом‑Любельським. Попри загальний хаос він проявив уміння керувати військами та особисту мужність, що було відзначено командуванням. Отримана нагорода була, власне, за ці епізоди. Українець хоробро захищав ІІ Річ Посполиту, яку роздирали німецькі нацисти та радянські комуністи.

У 1945 році Шандрук очолив Українську Національну Армію, створену на базі дивізії ваффен‑СС "Галичина" та інших українських підрозділів у складі Вермахту.

Більшість польської еміграції вважала нагородження Шандрука образою пам'яті польських жертв війни, адже він командував формуванням, що діяло під німецьким командуванням. Зрозуміло, що цей факт використала ПНРівська пропаганда. Не могли його оминути й радянські спецслужби － як, зрештою, будь‑що, що сприяло б посиленню напруження в емігрантських середовищах за кордоном. А тут ще й такий вдалий ілюстративний ряд: "наймити британського імперіалізму нагородили нацистського посіпаку". Які ж ще потрібні докази, що вони всі там є ворогами власних народів та єднаються на ґрунті тваринної русофобії та антикомунізму?

Попри все, рішення Залеського та Андерса де‑юре ніхто не оспорював, а нагородження не було скасоване. Що було мудро. Тепер, схоже, ситуація змінилася － на подібний крок від нинішнього керівництва Польщі цілком можна очікувати...

Друга історія － дуже недавня. 17 березня 2026 року депутат Сейму від Конфедерації, відомий проросійський провокатор Конрад Беркович поширив інформацію, що на українському аукціонному сайті "Violity" нібито з'явився на продаж польський хрест Virtuti Militari, який належав лейтенанту Юліушу Гайнзелю, розстріляному НКВС у Харкові 1940 року.

Вже поверховий аналіз тієї об'яви дозволяв припустити, що йдеться навіть не про фальшивий артефакт, а про сфотошоплене зображення примітивної якості. Версія, що Беркович сам його побачив не витримує анінайменшої критики: були всі ознаки того, що він отримав готовий матеріал для розміщення, включно з текстом посту та скрінами.

Провокація була розроблена людьми, які добре орієнтуються в історичних сюжетах і розуміють чутливість саме такої подачі. Було здійснено цілеспрямований пошук відповідної кандидатури (список кавалерів Virtuti Militari з номерами доступний у мережі). Потрібен був офіцер, розстріляний не в Катині (територія РФ), а в Україні － Харкові чи Старобільську. Для більшої правдоподібності зазначили, що нагороду виставив на продаж анонімний мешканець Харкова.

У ширшому сенсі: за півгодини можна було встановити, що це прояв інформаційної спецоперації зі зміщення провини за злочини радянської влади на українців. Йшлося про перенесення акценту відповідальності за розстріли польських офіцерів у 1940 році, і про створення враження, що українці нібито глумляться над їхньою пам'яттю.

Орден Virtuti Militari, який був знайдений у Катині у братській могилі жертв Катинського розстрілу. Фото зроблене 30 березня 1943 року. 

І проблема не в тому, що росіяни змайстрували таку провокацію. Проблема в тому, з яким ентузіазмом на неї відреагувало польське суспільство, як її підтримала низка політиків та чиновників значно поважніших за депутата, якого звинувачують у крадіжці в супермаркеті "Ікеа", і як завзято сипав голослівними звинуваченнями польський Інститут національної пам'яті... "Ах, обмануть меня не трудно!.. Я сам обманываться рад! " － і це вкрай печально.

 

***

 

Додаю лінки на тексти 2021 року. Що б я написав інакше через п'ять років? Нічого. У сенсі －я взагалі б їх не писав, бо все це виглядає як безсенсовний ідеалізм та декларування очевидних речей.

"Діалог", що зводиться до пошуку формули визнання однією стороною своєї упослідженості та винуватості у всьому － і в історичній ретроспективі, і тепер, і навіть авансом на майбутнє － навряд чи ma szansę przynieść owoce. Так само, як і відмова (попри декларативне проголошення цього) усвідомлювати, наскільки деструктивним чинником у наших двосторонніх взаєминах є "злонамірений третій".