Широко відомий малюнок чеського художника Вацлава Холлара (1607-1677) «Справжній портрет кота великого князя Московії» (1663), часто, на повному серйозі, описується як автентичне зображення домашнього улюбленця царя Алєксєя Міхайловича (1629-1676). В травні 2014-го таку інтерпретацію «освятив» петербурзький Ермітаж, «заплутавши» питання про те, хто був автором оригінального малюнка і коли були виготовлені гравюри на його основі.
Холар ніколи в Московії не бував, ніяких російських котів (у тому й «царських») не бачив. Найвірогідніше, що його малюнок — це лише сатиричне зображення самого самодержця (Алєксєя «Тішайшего»), джерелом якого були тогочасні польські гравюри. На це, зокрема, може дотично вказувати і те, що вживається титулування «великий князь», а не «цар».
Про що свідчить поява і тиражування такого зображення?
По-перше — про зростання зацікавленості далекою Московською державою в європейських країнах, які не мали з нею безпосередніх кордонів. Гравюри Холлара пізніше знаходили в колекціях у Дрездені, а власне оригінал знаходиться в Національній Бібліотеці Франції.
По-друге, станом на 1663 рік було зрозуміло, що Росія Романових — має всі задатки хижака, але все-таки він не сприймався як щось серйозне/небезпечне. Щось типу дрібного епігона Османської імперії, з на порядок меншим потенціалом.
По-третє, очевидною є готовність до поблажливого сприйняття її як загадкової, але цілком придатної до «приручення» сутності. На деяких варіантах гравюри не було підпису, що це саме «великокнязівський/царський» кіт, але констатувалося: «Гарна та кішка, що їжу [зі столу] не краде».
Достатньо швидко виявилося, що «апетити» цього «кота» і готовність «красти чуже» — набагато більші, аніж то зафіксували автори дотепної сатири на «Тішайшого». Власне, вже за сина Алєксія, Пєтра І, Європа розгодувала це звірятко до розмірів біблійого «Бегемота» та дала йому нагострити зуби й кігті.
Наслідки чого неодноразово розгрібала протягом наступних трьох століть.
Проте так нічого і не зрозуміла і нічому не навчилась. Після кожного «проступку» цього хижака починалися рефлексії на тему, що йдеться про випадкові ексцеси, а звірятко миле по суті і домашнє, «кішка короткошерста європейська».
Все це виглядало (і продовжує виглядати) ніби ілюстрація до сюжету басні Івана Крилова «Кот и повар»:
«Тут Ваську Повар укоряет:
„Не стыдно ль стен тебе, не только что людей?
(А Васька всё-таки курченка убирает.)
Как! быв честным Котом до этих пор,
Бывало, за пример тебя смиренства кажут,—
А ты... ахти, какой позор!
Теперя все соседи скажут:
«Кот-Васька плут! Кот-Васька вор!
И Ваську-де, не только что в поварню,
Пускать не надо и на двор,
Как волка жадного в овчарню:
Он порча, он чума, он язва здешних мест!“
(А Васька слушает, да ест.)
Тут ритор мой, дав волю слов теченью,
Не находил конца нравоученью.
Но что ж? Пока его он пел,
Кот-Васька всё жаркое съел».
При повному ігноруванні «моралі» цього твору:
«А я бы повару иному
Велел на стенке зарубить:
Чтоб там речей не тратить попустому,
Где нужно власть употребить».