Деякі рефлексії щодо фільму Рідлі Скотта

«Байопік» про Наполеона Бонапарта від культового британського режисера Рідлі Скотта був, поза сумнівом, однією з найочікуваніших кінопрем'єр осені 2023-го. З одного боку, підвищеному інтересу публіки підсвідомо сприяло відчуття того, що нинішній історичний час такий же «вісьовий» та «переломний», як і епоха Великої Французької революції та наполеонівських війн. З іншого, Рідлі Скотт — знаний майстер кіно на історичну тематику (“1492: Завоювання раю", "Гладіатор", "Царство небесне", "Остання дуель"), і від нього традиційно очікують якісних та видовищних фільмів.

Перші реакції як пересічних глядачів, так і кінокритиків, засвідчують певне розчарування.

Широку аудиторію не надто вразили сцени кривавих битв кін. ХVIII–поч. ХІХ ст. (що не має особливо дивувати в ситуації, коли війна і смерть "рутинізувалися") та "романтична" лінія фільму (оскільки взаємини реальних Наполеона та Жозефіни дійсно були вкрай заплутані та неоднозначні, і тут Скотт просто намагався "викласти на полотно" дані нюанси).

Критики з числа мистецтвознавців закинули режисеру "рваність" та хаотичність самого сюжету, схематичність та невиразність образів героїв другого плану etc. Звісно, в авангарді незадоволених також і історики (на адресу яких режисер навіть встиг публічно вилаятись:-), котрі знаходять багато невідповідностей епосі та помилок в конкретних деталях.

Таким чином, здається, що на цей раз Рідлі Скотт недостатньо "розважив" публіку (наприклад, українській аудиторії здалась не надто яскравою сцена палаючої Москви) і не вдовільнив різноманітних критиків (від снобів-кіноестетів до фан-клубів реконструкторів наполеонівської епохи).

Але чи насправді "Наполеон" можна вважати "невдалим" фільмом і чи не закладені в ньому глибші, аніж ті, що їх вже нещадно розкритикували з різних боків, месиджі?

Ризикну припустити, що так.

Здається, що Рідлі Скотт спробував нам розповісти одразу декілька повчальних "історій", відійшовши від звичних ракурсів та стандартів попередніх кіно-втілень образу французького імператора та його епохи.

 

По-перше, він обрав нетиповий "базовий" аналог з античної міфології для опису історії головного героя. Це – Беллерофонт. Він відомий навіть не за власним іменем Гіппоной ("той, що розуміє коней"), а за прізвиськом – Беллерофонт ("вбивця Беллера"). За це вбивство його засудили до вигнання з рідного Коринфу і він змушений був "підпрацьовувати" при різних дворах (в Тирінфі, Лікії). Основною його задачею було винищення різних хтонічних почвар, яких вдосталь водилось в давньогрецькому світі. Ну і заразом – здійснення "чисток" серед тих, кого працедавці вважали загрозою своїй владі. Боги дозволили йому осідлати Пегаса, що давало Гіппоною-Баллерофонту небачену стратегічну перевагу – можливість атакувати з повітря. Так він переміг знамениту Химеру – страхітливий гібрид лева, кози та дракона. Але, коли герой вирішив використати крилатого коня не за призначенням і полетіти на ньому "в гості" до богів на Олімп, Пегас не підкорився. І скинув вершника "з неба на землю". Беллерофонт вижив після падіння. Але кульгавий і немічний екс-герой, який розповідав всім про своє величне минуле, став об'єктом насмішок і глузувань.

Всі елементи даного міфу цілком "виписані" в історії Бонапарта і, як не дивно, непогано "кореспондуються" з реальними історичними фактами. Під час штурму Тулона (перша переможна битва) дійсно було вбито коня (ця сцена є в фільмі) Бонапарта. А остаточна капітуляція (після Ватерлоо) сталась на кораблі британського флоту "Bellerophon" (так, названому саме на честь героя міфів). Скоттівський Бонапарт також, в фінальних сценах – оповідач химерних розповідей про власні звитяги, в які не готові повірити навіть діти...

По-друге, Скотт відверто іронізує над тим, як сам Бонапарт створював власну легенду, базовану у тому числі на "історичних паралелях" з Олександром Македонським та Юлієм Цезарем. Єгипет є географічною точкою, в якій віртуально "перетнулись" шляхи всіх трьох історичних героїв. Олександр там був визнаний фараоном та сином бога Амона. Цезар – підкорив не лише країну, але й здобув кохання Клеопатри. Натомість Наполеон, якщо відштовхуватись від того, на чому зробив акцент Скотт, здійснив якесь дійство зі спробами щось "розчути" з вуст мумії фараона та гротескно "коронував" її своїм фірмовим капелюхом (вся ця сцена — художній вимисел). А потім – банально втік, кинувши військо, назад до Франції, оскільки отримав інформацію про зради своєї дружини (а от тут вже — цілком допустима інтерпретація реальної події).

Загалом, в фільмі є ще декілька "дрібних" деталей з неявними алюзіями до традиційної "тріади" найвеличніших полководців всіх часів. І завжди Бонапарт показаний як бліда "копія" тих, на кого він рівнявся. В цьому контексті цікава все та ж сцена з вбитим в Тулоні конем. В історії Олександра Великого кінь Буцефал грає важливу роль та оточений особливою турботою полководця. Смерть Буцефала в Індії – трагедія для македонського царя і, фактично, фінал його багаторічного походу. Смерть безіменної клячі Бонапарта відбувається на самому початку його кар'єри, він дістає з її тіла ядро і не виявляє при цьому жодних емоцій.

 

По-третє, попри те, що взаємини Наполеона та Жозефіни – стрижнева лінія сюжету, пошук надто глибоких "психологічних" нюансів в них явно й не було основним завданням режисера. Натомість "неісторик" Скотт вдало підмітив, що "до" знайомства з Жозефіною у Бонапарта була перша перемога (Тулон), а після її смерті — головна і остаточна поразка (Ватерлоо). Тобто, вся історія злету та падіння французького полководця хоронологічно дійсно може бути "вписана" в "лавсторі" цих двох. Неочевидний (та історично трохи спотворений в фільмі) нюанс – Наполеона "вбив" похід до морозної Росії, Жозефіна померла, застудившись під час прогулянки (у фільмі － танців) з російським царем Олександром...

Так чи так, в фільмі уловлено те, що насправді поєднало дану пару в "двоголову Химеру" (в якій учасники тандему і жити один без одного не можуть, і сумісні не більше, ніж голови лева та кози у міфічного чудовиська). "Корсиканський бандит" (фразу про те, що його так називають при європейських дворах, в фільмі озвучує Талейран) на троні поєднав "функціонал" правителя та очільника війська (давно втрачений французькими королями). "Креолка з Мартиніки" так само зуміла поєднати дві раніше не поєднувані ролі － королеви та офіційної фаворитки. Вони "доповнювали" один одного, що робило їхній союз незалежним від суто "романтичної" чи "сексуально-чуттєвої" складової. До того ж вона — насамперед його Муза (давньогрецькі музи, до речі, жили біля джерела, який своїм копитом вибив Пегас), а не жінка, що мала народити спадкоємця трону.

По-четверте, детально не проаналізованою критиками залишається оцінка Скоттом причин, з яких Наполеон був апріорі приречений на програш. Між тим, в фільмі чітко акцентовано увагу на факт військово-технологічного відставання тогочасної Франції від Великобританії (загалом, дуже помітно, що фільм знято англійцем і французи, назагал, не приймуть його). Бонапарт змушений був знаходити та переплавляти в якісь напівімпровізовані мортири старі гармати в Тулоні 1793, а на борту британського вітрильника в 1815 році відверто визнав, що французи не змогли збудувати нічого співмірного для морських битв. При цьому, парадоксально, технологічна перевага самої Франції над Росією (в одному з кадрів, де показано партизанський напад, у росіян на озброєнні є навіть луки) нічого їй не дала в умовах, коли, на відміну від воєн з європейськими державами, противник не грає за стандартними правилами та може собі дозволити нехтувати кількістю жертв.

Бонапарт і в цьому контексті виявляється якимось химерним "гібридом". Він сам вміло використовує (під час тієї ж битви під Аустерліцем, відтворення на екрані якої найбільше критикують за історичну невідповідність) такі собі "східні" військові хитрощі. Натомість швидко виявляється, що коли щось схоже застосовують до нього росіяни (в фільмі міститься згадка про те, що Олександр І "наслідує" та "копіює" тактику Наполеона) – він не знаходить, як цьому ефективно протидіяти. Те саме відбувається і у випадку протистояння з британцями. Коли Наполеон діє суто раціонально, планує і прораховує всі свої кроки － йому вдається знаходити слабини противника. Коли ж він робить ставку фактично лише на удачу та силу власної харизми, то його впевнено перемагає раціональний Веллінгтон, за рахунок ставки на організованість, дотримання порядку ведення бою та чисельну перевагу.

По-п'яте, окремі нюанси невдоволення фільмом серед українських глядачів пов'язані з атавізмом "російськоцентричності" при сприйнятті та оцінці деяких історичних сюжетів. Вона має парадоксальні "гримаси". Частина місцевих плакальників по пам'ятникам російським діячам культури не приймуть цей фільм, бо він не схожий ні на "Войну и мир" Толстого, ні на її соцреалістичну екранізацію Бондарчуком. Для багатьох інших – російська кампанія 1812 року описана недостатньо детально, а тему спаленої Москви – "не розкрито". Хоча, як на мене, сцена зі спустошеним палацом в Кремлі , де протікає дах та гидять голуби, дуже непогана і промовиста.

В реальності ж це не росіяни перемогли Наполеона (як вони самовпевнено вважають). Як і не індійці зупинили у свій час Олександра і не жителі Британії – змусили Цезаря покинути острів. Просто кожен герой такого типу в якийсь момент досягає межі можливого, після якої — падіння з Олімпу, смерть та посмертні ламання списів навколо інтерпретації їхніх біографій...