Радянська людина починала вивчати «житіє» Владіміра Ульянова-Леніна з дитсадка. Тому лаконічні написи на пам'ятних медалях «Ленин — основатель Искры» та «Государство и революция в Разливе» не могли викликати не(з)розуміння.
Всі знали про те, що «Іскра» — це газета, а Разлів — це місцевість, де, у 1917-му, вождь жив у еко-шалаші і писав геніальні твори. У тому числі — й про державу й революцію (поки соратники трудились над практичною підготовкою Жовтневого путчу) :-)
Для пострадянських поколінь це вже виглядає як якась незрозуміла «гра в слова» і потребує додаткових роз'яснень. Тоді як ті, як ті кому 45+ добре пам'ятають топовий набір ленінських фраз (типу «Учиться, учиться и учиться', «Каждая кухарка должна научиться управлять государством', «Из всех искусств для нас важнейшим является кино», «Есть такая партия!„), що тиражувався на плакатах, транспарантах, художніх панно etc. Деякі інші висловлювання — були загальновідомі, але, з певних міркувань, публічно не озвучувалися (наприклад – вираз «политическая проститутка» чи категоричне твердження Ілліча з приводу того, що інтелігенція – «не мозг нации, а гавно„).
Окрім того цитати з творів вождя світового пролетаріату – були обов'язковим атрибутом всіх наукових робіт. Причому у будь-якій царині – від фізики до медицини, від філології до астрономії.
Коли не вдавалося знайти відповідну цитату в текстах, можна було використати різного роду «спогади про Леніна» чи інші, схвалені партійними цензорами апокрифи про його життя. У цьому масиві вже можна було підібрати будь-що – і розповіді про задушевні розмови з пічником, і епічну історію про «Общество чиcтых тарелок», створене в резиденції Голови Совнаркому для дітей, і навіть перекази про те, як молодий політичний засланець Ульянов допомагав евенкам, наприкінці ХІХ-го ст., боротись з гнітом шаманів.
Серед цього «Ельдорадо» є також і епізод, котрий розкриває нам ставлення Леніна до блазнів та клоунади. Він навіть потрапив до біографії вождя, написаної англо-американським істориком Робертом Пейном:
«Был еще и такой случай. Небольшая компания революционеров отправилась в мюзик-холл. Ленину понравились клоуны. Посмотрев очередную пантомиму клоуна-эксцентрика, он сказал: „Тут есть какое-то сатирическое или скептическое отношение к общепринятому, есть стремление вывернуть его наизнанку, немножко исказить, показать алогизм обычного. Замысловато, а — интересно!“ Кто исполнял номер? Очевидно, это был Дэн Лино, но, возможно, что и молодой Чарли Чаплин. И кто знает, не осенила ли Ленина в тот момент такая неожиданная мысль, что между клоуном с замалеванным белилами лицом и вождем революционных масс есть очень много общего. Ведь каждый из них по-своему добивается одной цели: вывернуть общепринятое наизнанку, исказить, показать алогизм обычного».
Здається цей сюжет, зафіксований (вигаданий?) у 1950-1960-х зараз заграв «новими фарбами»…
