Серед історичних пам'яток в китайському Ухані (тому самому)) особливо виділяється російська православна церква св. Олександра Невского, збудована у 1893-му році. Формально її спорудили для потреб нечисельної російської колонії у цьому місті.
Однак реально каплицю будували зовсім не для того, щоб задовільняти «духовні потреби» купців, які приїздили до Піднебесної закупати чай. Вона мала «унаочнювати» присутність Росії в Китаї, наявність потенціалу експансії не лише в прикордонних районах (щодо яких вже відкрито оголошувались і починали реалізовуватись плани створення «Желтороссии„), але й далеко вглиб континенту.
- Церква св. Олександра Невського в Ухані
Власне, це особливо й не приховувалося: предметом особливої гордості росіян було те, що лише їм одним китайський уряд дозволив побудувати культову споруду в Ханькоу (тепер – частина Уханю). Тоді як всім іншим іноземцям (особливо підкреслювалося, що й англійцям) цього досягнути не вдалося.
Посвята храму Олександру Невському також не залишала сумнівів, що йдеться про щось більше, аніж капличка для торговців та їхніх родин. Князь аж ніяк не вважався покровителем мирної торгівлі. Іван Грозний, який у 1547 році і наполіг на його канонізації, цілком слушно визначив цього історичного діяча як «першозасновника» Московської державності. Політика Невського, спрямована на протистояння Заходу та підтримання союзницьких взаємин (аж до побратимства з сином Батия) з Ордою, зрештою і призвела до формування тієї «окремої цивілізації„, якою себе вважає Росія.
На відміну від «тлєтворного Запада», де монарх міг бути визнаний святим за благочестиве життя, благодійність, участь в Хрестових походах тощо, тут йшлося виключно про сакралізацію певного, сказати б – «геополітичного» вибору. Канонізація Олександра Невського також «вивищувала» ту гілку Рюриковичів, яка стала Московським князями (а з Грозного – й царями).
Романови, хоча й не були Рюриковичами, жваво підтримали цю ідею, фактично – зробивши князя «небесним покровителем» своєї династії. Особливо чітко це підкреслив Петро І, заснувавши в новій столиці – Санкт-Петербурзі – Олександро-Невську Лавру, куди з Володимира були перенесені мощі князя. Петро проводив виразну паралель між своїми перемогами «на Неві» над шведами та напівміфічними звитягами князя у 1240-1242-му роках.
Втім, протягом XVIII-го століття якось масштабного шанування (вираженого, зокрема в масовій появі храмів, присвячених йому) Невського не було. Символічний підтекст «протистояння Заходу» нікуди не зникав, але, хоч і поверхово, «вестернізована» постпетровська Московська держава не відчувала особливої потреби в роздмухуванні даного культу.
Першим поштовхом, який змінив цей статус-кво, стала війна 1812 року. Князь-воїн, який перемагав іноземних інтервентів, та ще й однойменний актуальному цареві (Олександрові І) – став привабливим для посвят на його честь полкових та домових церков. Особливо – на «западных рубежах» та, за можливості – й поза ними.
Наприклад, в Ризі, протягом 1820-1825 років було збудовано церкву Св. Олександра Невського, присвячену перемозі царя Олександра над Наполеоном. Вона замінила попередній православний храм, на честь ікони Богоматері Живоносне Джерело.
А в 1826 було закладено церкву Св. Олександра Невського у Потсдамі, яка також замінила попередній храм, з посвятою Св. Праведним Симеону та Анні. Для німців ця зміна виглядала лише як данина пам'яті царю, який помер роком раніше. Натомість в глибшому підтексті йшлося й про «можем повторіть» — нагадування про взяття Берліну росіянами в ході Семирічної війни (в 1760-му).
Зрозуміло, що без аналогічного «перекодування» не могло обійтися і у Парижі. Щоправда, процес перетворення посольської Петро-Павлівської церкви на Олександро-Невський собор дещо затягнувся: взаємини між Росією і Францією в 1820-х-1850-х були, сказати б – складними. І лише після завершення Кримської війни 1853-1856 років справа зрушила з місця.
- Собор Олександра Невського у Парижі
Судячи з усього, французи, на відміну від німців, чудово зрозуміли символіку посвяти нового храму. Через декілька років після побудови храму вулицю, на якій він був розташований, перейменували на честь генерала Дарю – генерал-квартирмейстера армії Наполеона в поході 1812-го.
«Хитрому» російському нагадуванню про «повторить» в Парижі було протиставлена згадка про взяту Москву.
