Твердження Путіна про те, що «границы России нигде не заканчиваются» могло б бути правильним. Адже будь-який державний кордон є уявною замкнутою лінією. Звісно, якщо у держави є міжнародно визнаний кордон – з чим у РФ, після анексії Криму, серйозні проблеми.
Обмеженим, хоча й не завжди очевидним, є й простір, якого могла б сягнути російська експансія (принаймні — теоретично).
Попри фантазії про «границы Российской империи 1914-го года», плани захоплення Польщі, Фінляндії чи країн Балтії не є реалістичними – не стільки з військової точки зору, скільки з причини яскравої чужорідності народів цих країн для Росії, з фактично нульовими шансами на їхню асиміляцію у «реставрованій» імперії.
Війна на Донбасі виявила, що й в Україні підтримка російського неоімперського проекту не настільки масова, як на то очікували у 2014-му році. І кордон між територіями, де скільки-небудь помітна частина населення готова вітати російські танки і тими, де більшість виступає проти такого сценарію – пролягає набагато східніше Збруча (як то шаблонно припускали росіяни). І не збігається ані з межами умовної «Новороссии», ані з ареалами домінування російської мови.
Так само неоднозначною є ситуація і в Білорусі. Як про те дотично свідчить легенда військових навчань «Захід-2017», росіяни вбачають можливість опору анексії тільки на частині території цієї країни. Для цього умовного регіону було вигадано назву «Вейшнорія„, а його кордони на військових картах дивовижним чином «зівпали» з тими районами, де є найбільшим відсоток римо-католиків та на президентських виборах 1994-го року був найвищим рівень підтримки лідера Білоруського Народного Фронту Зенона Позняка.
Решта ж території країни, з російської точки зору, вже стовідсотково русифікована і підкорена. А для «позавейшнорських» білорусів власна державність не тільки не є цінністю, але й сприймається як тимчасове непорозуміння.
Певні підстави для таких оцінок, на жаль, були. Про що свідчили і катастрофічна ситуація з білоруською мовою, і дані багатьох соціологічних опитувань. Щоправда, варто було на декілька місяців призупинити в ЗМІ пропаганду ідеї «единого государства», як кількість білорусів, котрі висловились за союз з РФ, знизилась з 60-ти до 40-ка відсотків.
І хоча ставлення до Росії та росіян залишається позитивним, все більше громадян Білорусі відчувають свою неготовність до «розчинення» в «русском мире».
Цікаво, що, часто – навіть того до кінця того не усвідомлюючи, білоруси зберегли багато ознак, які виразно «розграничують» їх з Росією. Історично та культурно-цивілізаційно.
Один з доказів цього – міська геральдика країни.
Більшість гербів були даровані містам, разом з магдебурзьким правом, польськими королями. Що надало їм колориту, який не зуміли «витравити» ні Російська імперія, ні Радянський Союз.
Наприклад — історичний герб столиці, міста Мінськ (1591 рік). Офіційно тлумачиться, що на гербі зображено покровительку міста Діву Марію, в оточені янголів та херувимів. Що, нібито, правда — але не вся. На гербі не просто довільна композиція з Богородицею, але цілком конкретна сцена — її Вознесіння (Внебовзяття) ("фикгура внебовзятья панны Марыи“). Цей сюжет (вознесіння Богоматері на Небо і душею і тілом) є догматом для Католицької церкви, але заперечується в Православній. Тобто, такий герб міг бути (і є) у білоруського міста – і принципово неможливий для російського.
Олень з хрестом на гербі Гродно – також має свої таємниці. За однією з версій, герб був дарований місту королевою Боною Сфорца у 1540-му році. І на ньому – олень святого Губерта, покровителя мисливців. В період перебування міста в складі Російської імперії герб „цензурували“, замінивши конфесійно чужого оленя на зубра. Обираючи між двома варіантами „відновлення“ герба, в сучасній Білорусі все ж надали перевагу первинному, „неправославному“.
Але найкурйозніша ситуація склалася у Могилеві. У 2005-му році там також відновили історичний герб. Його було даровано місту польським королем Яном ІІ Казиміром. І увічнено на ньому епізод коли бурмістр Язеп Левановіч одягнув лицарські лати, взяв до рук катівського меча і виголосив знамениті слова „Пара! Пара!“. Що й стали сигналом до початку Могилівського повстання 1661 року та винищення окупаційного російського стрілецького гарнізону.
Після того, як Могильов увійшов до складу Російської імперії (1772) герб було змінено — замість литовсько-білоруської „Погоні“ над головою у лицаря-бурмістра з»явився двоголовий орел. Втім, вже у 1781-му хтось таки зметикував, наскільки абсурдно виглядає такий покруч. І було створено абсолютно новий герб — з вершником, екіпірованим в російському стилі.
Але його оголосили «старим» (тобто таким, що нібито був до 1661-го — хоча це неправда).
Таким самим не вкоріненим в історію «новоділом» був наповнений хаотичними символами різних галузей місцевої промисловості герб Могильова радянського періоду.
При відновлені, вже у незалежній Білорусі, варіанту герба другої пол. XVII ст. чиновники мерії намагались максимально «обійти» підтекст і конкретно-історичну символіку зображень.
Але «камуфляж» вийшов не надто переконливий.
Згідно з поясненнями на сайті Могилівської міськради, бурмістр Левановіч в латах і в відкритій брамі воріт нібито символізує «Ангела, вооруженного огненным мечом, который охраняет ворота в рай (Апокалипсис 21,12)». Але в руках в нього все одно «Меч помсти» «который напоминает о бесчисленных трагедиях, пережитых городом, об обидах, нанесенных врагами, о необходимости всегда быть готовым к защите родной земли'…
