Загальновідомо, що «заснування» «Міжнародного жіночого дня» стало побічним продуктом суперечностей всередині руху за права жінок. На ІІ-й міжнародній конференції жінок-соціалісток (26-27 серпня 1910 року) у Копенгагені між делегатками розгорнулася жвава дискусія щодо того, чи варто об'єднувати зусилля у боротьбі за загальне виборче право з «буржазними» феміністками.

Представниці Великої Британії вважали, що не це лише допустимо, але й правильно/логічно солідаризуватись всім жінкам, незалежно від станової приналежності. Натомість німецькі соціалістки обстоювали тезу, що «єднання» має відбуватись на іншій платформі: руху за права робітничого класу (у тому – й за електоральні). І треба не «брататись» з представницями панівних верств, а перехопити та радикалізувати їхні гасла щодо надання права жінкам брати участь у політичному житті своїх країн.

Клара Цеткін, Роза Люксембург та інші делегатки з Німеччини запропонували затвердити проведення міжнародного дня узгоджених дій соціалісток за виборче право для жінок, під час якого проводити акції протесту на взірець демонстрації 1-го травня. Що й підтримала більшість учасниць копенгагенського зібрання.

Конкретна дата для цих перфоменсів у 1910-му році не була встановлена і «усталилась» дещо пізніше.

Формальний автор тієї резолюції, Клара Цеткін (1857-1933), не просто дожила до моменту надання виборчого права для жінок, але й повноцінно ним скористалася. З 1920-го по 1932 рік вона була депутатом Рейхстагу від німецької компартії. Померла на (фактичній) еміграції в Радянському Союзі і була урочисто похована в Кремлівській стіні.

Розі Люксембург (1871-1919) пощастило менше – її, як підозрювану в організації комуністичного путчу, стратили (у позасудовому порядку).

Не факт, втім, що у випадку, якщо б Люксембург трагічно не загинула, Клара та Роза залишилися б однодумцями. Цеткін воліла не помічати той жах, який збудували більшовики, «урівнявши» радянських чоловіків і жінок в безправ'ї та перетворивши загальні вибори на фікцію. Натомість у виданій вже посмертно статті Люксембург остання дуже критично відгукувалась про ленінський режим і придушення ним прав та свобод.

Поки соціалістичні/комуністичні діячки боролися за виборчі права трудового жіноцтва у світовому масштабі, у мініатюрному Великому Герцогстві Люксембург відбувалась своя «феміністична» революція. Більш своєрідно, але також пов'язана з проблемами забезпечнння жіночого рівноправ'я.

Герцог Вільгельм VI (1852 – 1912) з династії Нассау мав аж 6-ть нащадків. Але – жіночої статі, тоді як століттями трон успадковувався виключно по чоловічій лінії. З величезними труднощами Вільгельму вдалося у 1907-му році вмовити парламент внести зміни до закону про престолонаслідування та забезпечити передачу влади своїй старшій дочці, Марії-Аделаїді (1894-1924).

Але це був лише перший – і, як виявилося, ще не остаточний, крок до «трансферу» влади до жіночих рук. Молода герцогиня не впоралася з викликами непростого часу і в січні 1919 року змушена була зректися на користь своєї сестри Шарлотти (1896-1985).

Повноваження нової правительки були підтверджені, у вересні 1919-го, загальнонаціональним референдумом. І це було перше голосування, в якому взяло участь люксембурзьке жіноцтво: виборче право жінки цієї країни отримали в травні 1919-го.

Того ж року Шарлота вийшла заміж за принца Фелікса Бурбон-Пармського (1893-1970), у шлюбі з яким народила 6 дітей.

Родинні турботи герцогині, втім, не означали, що її чоловік отримував якісь додаткові можливості для впливу на справи країни. Все своє життя він вдовольнявся швидше «представницькими» функціями.

Велика Герцогиня Шарлотта правила до 1964-го року і стала однією з найшанованіших постатей в новітній люксембурзькій історії. Пам'ятник їй стоїть на невеликій площі безпосередньо біля кафедрального Собору Люксембурзької Богоматері. Ніхто з інших керівників цієї держави не увічнений монументом в такій локації.


На цій же площі є також інша, безіменна скульптура – ймовірно вона символізує переможний поступ нової хвилі радикального фемінізму…

P.S. 8 Березня в Великому Герцогстві — звичайний день, в який не прийнято ані проводити демонстрацій, ані дарувати жінкам квіти.