«Українська лінія»

Частина 1.

Темпоритми сучасного життя не передбачають часу для глибоких рефлексій над подіями та процесами, свідками яких стає пересічна людина. Навіть найгучніші та найважливіші з них дуже швидко «перекриваються» новими інформаційними хвилями, відкладаючись в пам'яті лише в певних, сказати б – найпростіших, контекстах та взаємозв'язках. Так, на жаль, відбувається і з історією визнання автокефального статусу Православної Церкви в Україні.

Через три роки її згадують переважно як одну з «фонових» подій під час президентських виборів 2019 року, при тому, що історичне значення Томосу – неспівмірно більше, аніж результат однієї з виборчих кампаній. Цей документ цілком виправдано ставлять в один ряд з Актом про проголошення незалежності України.

Як і останній, він

У цьому стислому огляді ми розглянемо Патріарший і Синодальний Томос про надання автокефального церковного устрою Православній Церкві в Україні від 6 січня 2019 року в цих трьох контекстах, а саме

Історичні витоки та передумови автокефалії Православної церкви в Україні

Природа Православної Церкви передбачає стислий взаємозв'язок між політичним та церковно-адміністративним устроєм. Це визначено низкою правил Вселенських соборів IV–VIII ст., проте в своїй першооснові такий підхід базується ще на 34-му Апостольському правилі, згідно з яким «єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову, і нічого не робити, що було б понад їхню владу, без його вказівок; а кожний має робити тільки те, що стосується його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї».

Це правило можна «прочитувати» й в зворотньому порядку: збереження підпорядкованості православних єпархій в одній державі керівному центрові, який знаходиться в межах іншої, є виявом або політичної залежності або визнанням приналежності вірних до одного народу. Звісно, таке розуміння не закладалось в апостольські часи, однак його важко було зрозуміти інакше вже в часи поширення Православ'я на слов'янські землі в ІХ–Х століттях.

Зокрема, приймаючи владу Константинопольського патріарха над православними віруючими у свої державі, Св. Володимир Хреститель опосередковано визнавав свою залежність від візантійських імператорів (нехай і суто символічну). З огляду на це не дивно, що вже його син, Ярослав Мудрий, спробував розірвати цей зв'язок, поставивши митрополита з числа уродженців Русі та без згоди з Константинополя. У 1051 році собором місцевих єпископів на Київську кафедру був поставлений митрополит Іларіон.

Дії князя цілком «кореспондувалися» з його ж зовнішньополітичними планами. Адже, як мінімум, не логічно було воювати (рішенню передував достатньо масштабний конфлікт 1043–1046 років) з Візантійською імперією та, одночасно, зберігати залежність від неї в церковній сфері. Тим більше, що йшлося про країну, яка не була частиною «грецького світу» в плані етнічного складу населення.

Попри те, що це питання було «знято з порядку денного» після смерті Ярослава Мудрого, воно нікуди не зникало протягом всієї історії Києво-Руської держави. Те, що його в подальшому не піднімали (за поодиноким винятком князя Ізяслава Мстиславича, за наполяганням якого у 1147 році митрополитом було призначено Климента Смолятича) лише віддзеркалювало критичне ослаблення влади великих київських князів та небажання князів удільних підтримувати ті проекти, які не давали безпосередніх вигод їм самим.

З іншого боку, поступово нівелювалися небажані політичні «підтексти» у збереженні номінальної церковно-адміністративної залежності від Константинополя. Візантійська імперія так остаточно не оговталась (аж до кінця свого історичного існування) після розгрому хрестоносцями у 1204 році. Затвердження київських митрополитів патріархами Нового Риму (так також називали місто, збудоване імператором Костянтином) вже майже нічого не означало з точки зору політичних взаємин. Зрештою, монгольська навала на Русь якщо не перервала, то на порядки зменшила і «вагу» питання здобуття незалежності, і унеможливила регулярні контакти з Константинополем. Сама величезна територія Київської митрополії опинилась в складі одразу декількох держав (насамперед – Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського). Київські митрополити лише титулувались «Київськими», а постійно проживали у Володимирі-на-Клязьмі та, пізніше, у Москві. Що, звісно, не влаштовувало Великих Литовських князів, котрі неодноразово намагалися добитись висвячення на київську кафедру митрополитів з числа своїх підданців.

Ситуація кардинально змінилася лише в середині XV ст. Зміцніле Московське князівство вирішило остаточно «перетягнути ковдру» на себе у питанні статусу та юрисдикції православних єпархій. Після 1448 року у Константинополя перестали запитувати згоди на призначення митрополитів, де-факто – оголосивши Московську церкву автокефальною. Перший предстоятель цієї нової церкви митрополит Іона (Одноушев) номінально залишався Київським митрополитом (хоча й не визнався в цій якості Вселенським патріархом), і лише його наступник почав титулуватись як митрополит Московський.

Цей історичний сюжет є важливим для того, щоб зрозуміти два принципових моменти.

По-перше – сумнівність підґрунтя для претензій Російської православної церкви на «київську» історичну спадщину. Жодних прав щодо територій за межами Московського князівства (пізніше – царства) московські митрополити не отримували. Процеси в церковній сфері, що відбувалися на території Великого князівства Литовського та, пізніше, ІІ Речі Посполитої, мали свою власну, самостійну логіку розвитку. Причому – значно міцніше реально, а не лише «символічно», пов'язану з історією Київської митрополії періоду кін. Х-поч.ХІІІ ст.

Ну і вже зовсім сміхотворними та абсурдними виглядають російські спроби називати Московську церкву «церквою-матір'ю» для Київської. І Київська, і Московська митрополії є «дочками» Константинопольської церкви, причому Київська має виразне «старшинство».

По-друге – і на це вже неодноразово вказували, просто безмежними є вияви лицемірства та практики подвійних стандартів, практикованої росіянами. В основі їхнього виходу в 1448 році з-під юрисдикції Константинопольського патріархату лежали, насамперед, міркування політичної доцільності. І здійснено все це було аж ніяк не у суворій відповідності до канонічних приписів та без згоди Церкви-матері. Але це не заважає їм трактувати звільнення, вже у новітній час, церков у незалежних державах з-під влади Московського патріархату як «канонічно недопустиме» та «політично обумовлене». Навіть якщо на це усамостійнення є санкція з боку Вселенського патріархату.

Те саме стосується і настійливого використання терміну «розкольники» – попри те, що сама Московська церква перебувала в стані «розколу» (тобто – поза спілкуванням та без визнання з боку інших Православних церков) понад 150 років. Питання автокефального статусу РПЦ було врегульоване лише у 1589-1590 рр. і саме в кордонах Московського царства на той момент (тобто – без України та Білорусі) московські патріархи можуть розмірковувати про свою «канонічну територію».

Ще більшим казусом є спроба довести «канонічність» інкорпорації Київської митрополії до Московського патріархату у 1686 році. Загалом, навіть у спотвореній та перекрученій російській версії історії «воссоединения двух братских народов» у 1654 році виразно бракує пояснень, чому українське православне духовенство та митрополит Сильвестр (Косів) вкрай насторожено поставилось до політичного союзу, на який погодився Гетьман Богдан Хмельницький. І так довго не хотіло змінювати юрисдикцію та воліло залишатись під владою Константинополя, а не Москви.

Нічого притомного в «російській візії» минулого немає і про те, чому протягом XVIII ст. послідовно звужувались історичні права і привілеї Київських митрополитів. А з 1799 року (і аж до 1966) жоден етнічний українець не зміг посісти київський митрополичий престол. А до 1917-го – й загалом мав мізерні шанси стати архієреєм та служити в якійсь з українських єпархій РПЦ. Дивна ситуація, коли на словах «один народ, одно русское племя», а реально – виразна дискримінація за походженням.

Але набагато гірше виявилася з доказами того, що Константинопольський патріархат понад 330-ть років тому дійсно погодився поступитися своєю номінальною владою над Київськими митрополитами. До якогось моменту підкуп, брехня, маніпуляції та підробка документів у цій справі «сходили з рук» Росії. Та й сама вона сподівалась остаточно «закрити» всі свої проблемні питання у взаєминах Константинополем перевіреним та, фактично, єдино зрозумілим для цієї держави способом – банально захопивши та поневоливши Вселенський патріархат.

За великим рахунком, спроби привласнення нею вже не тільки давньоруської, але й візантійської історичної спадщини розпочалося ще за Івана ІІІ у XV ст. Унаочненням цьому є «запозичений» у Візантії (у династії Палеологів) двоголовий орел та сумнозвісна концепція «Москва – ІІІ-й Рим». Але з часів Катерини ІІ всі ці мрії почали оформлятись вже у цілком конкретні проекти (до речі, ще більшим «рейдерством», аніж захоплення Київської, було виведення з-під юрисдикції Константинополя Готфсько-Кафайської митрополії в Криму у 1780-х рр.). А під час І-ї Світової війні в російських «миродайних» колах встигли навіть підготувати декілька детальних планів підпорядкування Константинопольських патріархів петроградському Святішому Синоду.

Мрії про «русский Царьград», на щастя, не були втілені в життя. А все, що РПЦ та російська держава «творили» у XVIII–на поч. ХХ ст. повернулося до них бумерангом вже у 1920-х рр. Зокрема, 13 листопада 1924 року Вселенський патріархат надав Томос про автокефалію Православної митрополії в Польщі. Історико-канонічною основою для цього документу стало два факти:

1. Приналежність земель міжвоєнної Польщі до історичної території Київської митрополії.

2. Порушення російською церквою умов, за якими їй у 1686 тимчасово передавались права на висвячення київських митрополитів.

Якби українська державність 1917–1921 років встояла, аналогічний Томос було б надано і Православній церкві в Україні. Причому у даному випадку йдеться не про гіпотетичне припущення – питання про автокефалію ставилося на Всеукраїнському православному церковному Соборі 1918 року.

На цьому зібранні «взяла гору» російська партія (чому важко дивуватись, враховуючи той факт, що, серед наявного тоді єпископату майже не було українців), але зі збереженням підпорядкування Москві не могли погодитись українські уряди. Зокрема, визнання автокефалії Української православної церкви було предметом активних переговорів з очільниками Вселенського патріархату посла Української народної республіки (УНР) в Туреччині Олександра Лотоцького у 1919–1920 рр. Пізніше Лотоцький написав дослідження «Автокефалія» (в 2-х тт.), яке до нашого часу залишається одним з найкращих історико-канонічних обґрунтувань тези «незалежна церква в незалежній державі».

Вже навіть перебуваючи в екзилі, листи з проханнями до «патріарха Царгородського» про визнання автокефалії Православної Церкви в Україні надсилав і останній міністр ісповідань УНР Іван Огієнко. Який пізніше (у 1940), під іменем Іларіон (взятим на честь першого Київського митрополита-українця), став єпископом Польської автокефальної церкви (ПАПЦ).

У «підрадянській» ж частині України рух за здобуття автокефалії, на жаль (і, частково, з об'єктивних причин) набув специфічних форм, які ставили під сумнів можливість його визнання з боку Вселенського патріархату. Канонічні «експерименти» Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) формації 1921 року вдалось остаточно виправити лише в 1940-х саме завдяки єпископату (т.зв. «УАПЦ формації 1942 року»), який отримав хіротонії в лоні ПАПЦ. Право якої на автокефалію, нагадаємо, було вкорінене в історії старовинної Київської митрополії. Ці архієреї забезпечили апостольську спадкоємність вищого духовенства українських церков у діаспорі після Другої Світової війни. Попри відчайдушні старання Москви оголосити їх «безблагодатними розкольниками» переважна більшість єпископів діаспори були, в сущому сані, прийняті до Константинопольського патріархату у 1995 – 1996 роках.

В самій же Україні («Українській радянській соціалістичній республіці"), зрозуміло, до кінця 1980-х років не могло йтись ані про автокефальний рух, ані про контакти з Константинополем. Навіть найменші прояви "самостійництва" жорстоко придушувались, а настрої духовенства та мирян – суворо контролювалися. Проте, на відміну від періоду до 1917 року, коли українські єпархії РПЦ не були поєднані між собою в управлінському сенсі, в радянський час вони складали Український екзархат, очолюваний митрополитом Київським. За великим рахунком, це також було релевантним церковно-адміністративним відображенням політичних реалій: в квазі-автономній складовій Радянського Союзу була така ж напів-автономна церковна структура. Ризики того, що екзархи Московського патріарха проводитимуть якусь реальну "незалежну" політику були ще менші, аніж ті, що в такому річищі діятимуть перші секретарі ЦК КПУ. Зрештою, за будь-якої підозри у нелояльності що партійного, що церковного чиновника можна було легко звільнити. У зв'язку з цим РПЦ ризикнула відійти від своєї більш ніж півторавікової практики та погодилась, у 1966 році, на призначення на Київську кафедру етнічного українця – Філарета (Денисенка). Якому судилося зіграти важливу(хоча часто – й суперечливу) роль в розбудові Помісної церкви в Україні.

Православна Церква в Україні в період після оголошення державної незалежності

Станом на 24 серпня 1991 року в "церковній" сфері в Україні склалася наступна ситуація.

По-перше, статус православних єпархій РПЦ на території УРСР трансформувався слідом за змінами, які відбувались зі статусом самої Української радянської республіки в СРСР. 16 липня 1990 року Верховна Рада оголосила Декларацію про державний суверенітет, а вже наприкінці жовтня того ж року Патріарх Алексій ІІ та Св. Синод "дарували" Українському екзархату "Грамоту" про незалежність та самостійність в управлінні. Скасовувалася назва "екзархат" і тепер ця адміністративна одиниця РПЦ називалася "Українська православна церква" та отримувала права для внутрішньої самоорганізації. Але диявол завжди ховається в деталях: "самоуправна Церква з широкою автономією" не була аналогом "автономних церков", які існують у православному світі (наприклад – Синайська чи Японська).

По-друге, вже з кінця 1980-х в республіці відродився автокефальний рух, який виводив себе від УАПЦ 1921 року та УАПЦ формації 1942 року. Живим уособленням зв'язку епох та "позарадянських" церковно-самостійницьких традицій був Мстислав (Скрипник) – племінник та ад'ютант Симона Петлюри, висвячений на єпископа в 1942 році. На момент обрання Патріархом відновленої УАПЦ він був митрополитом УПЦ в США. Інтронізація Мстислава відбулася 18 листопада 1990-го року в Києві. Варто відзначити, втім, що організаційно структури УАПЦ в Україні тоді були слабкими, а кадри духовенства, на які міг би опиратись старий першоієрарх – далеко не завжди адекватними та надійними.

По-третє, наприкінці 1989-го відбулася легалізація Української греко-католицької церкви, насильно "інкорпорованої" до РПЦ у 1946 році. Саме за рахунок колишніх парафій УГКЦ Український екзархат був найпотужнішою частиною РПЦ. Відродження цієї церкви означало не лише серйозне ослаблення позицій Православ'я в Західній Україні, але й загалом було серйозним викликом для УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Лавиноподібна втрата сотень парафій в Галичині не могла бути швидко компенсована за рахунок створення нових в інших, більш жорстко "атеїзованих" в радянський час регіонах.

Таким чином, керівництву нової незалежної України з самого початку довелося складати досить непростий "пазл". Церква була відділена від держави, а отже, неможливо було оголосити про церковну самостійність одностороннім державним актом (як це зробив, наприклад, уряд УНР 1 січня 1919 року). Символічно "спокусливо" в процесі створення Помісної церкви було б опертися на УАПЦ. Проте, з одного боку – вона була в зародковому стані, а з іншого – для української радянської партійної номенклатури набагато природнішим було мати справи з вихованою в СРСР номенклатурою церковною. Тим більше, що очільник УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) виявляв готовність "йти в ногу" з політичними змінами. Помісний Собор УПЦ МП 1-3 листопада 1991 р. звернувся до Патріарха Московського з питання надання повної самостійності. Показово, що в "мотиваційній" частині прохання містилися твердження, що такий крок "сприятиме подоланню автокефалістського розколу" (йшлося про УАПЦ), протидіятиме "католицькій та уніатській експансії", але при цьому – "послужить примиренню для всіх ворогуючих нині віросповідань".

Ймовірно саме в цей момент і було зроблено ключову помилку, на виправлення якої знадобилося майже три десятиліття. І політична, і церковна еліта України визнали, що саме Москва має легітимізувати новий статус-кво. При цьому не було враховано цілу низку факторів, які робили такий сценарій нереалістичним, а саме

- Специфіку сприйняття священноначаллям РПЦ політичної ситуації та своєї "історичної місії". Реагуючи на розпад СРСР, Московський Патріарх та Св. Синод проводили паралелі між подіями 1991 року та періодом після 1917-го. Фактично прямим текстом заявлялось, що російська церква сприймає всі актуальні події тимчасове явище, "смуту", після якої неминуче відбудеться відновлення Російської імперії. А отже для РПЦ, як хранителя великодержавної російської традиції, принципово неприйнятним є надання санкцій на незворотні церковно-адміністративні зміни (а згода на автокефалію є саме такою дією).

- Ступінь впливу радянських/російських спецслужб на духовенство УПЦ. Селекція кадрів вищого духовенства в СРСР відбувалася не просто під стислим контролем, але й виключно з санкції Комітету держбезпеки. Всі, без виключення, єпископи РПЦ давали відповідні підписки про співпрацю і, з різним рівнем ентузіазму – але співпрацювали з КДБ. У "органів" на кожного архієрея була також і "папка з компроматом", яка в будь-який момент могла бути задіяна. Корпорація спецслужбистів також сприймала розпад СРСР як тимчасове прикре непорозуміння, і вже з 1991 року розпочала підготовку до реваншу та відновлення імперії (спроби чого ми спостерігаємо особливо яскраво в останні роки). Відповідно, з їхнього боку абсолютно природнім було задіяння всіх можливих інструментів впливу задля недопущення виходу українських єпархій РПЦ з-під впливу Москви. Паралельно з інформаційною компанією по дискредитації митрополита Київського було проведено "негласну" роботу з єпископатом УПЦ. Підсумком чого стало проведення т. зв. Харківського Архієрейського Собору 27-28 травня 1992 року, який змістив Філарета з посади, обравши натомість на київську кафедру митрополита Ростовського та Новочеркаського Володимира (Сабодана). З колишнім предстоятелем залишився всього один єпископ – Яків (Панчук).

- Суперечливі тенденції всередині самого українського православ'я. Церковне відродження початку 1990-х було вкрай хаотичним та неодновимірним процесом, перебіг якого мав виразну регіональну специфіку. "Воцерковлення" на одних територіях було реальним відродженням відносно недавно перерваних традицій. Тоді як на інших його форми могли критично залежати від того, хто на них виступив в якості "неомісіонера". Відповідно, набирали силу і проукраїнські групи, і радикальні прихильники збереження єдності з РПЦ та адепти "русского мира". Управлінський хаос, висвячення на єпископів випадкових людей, суперечки між ними, конфлікти за церковне майно – все це було "подієвим фоном" того періоду. Зрозуміло, що російські спецслужби доклали чимало зусиль, щоб ще більш загострювати наявні суперечності та конструювати нові. Наскільки небезпечною може бути "церковна" та навколоцерковна проблематика було унаочнено у липні 1995. Тоді, під час похорону Патріарха Володимира (Романюка), в самому серці української столиці, на площі біля Св. Софії, відбулися криваві сутички. Все це змушувало державну владу максимально обережно підходити до вирішення проблеми єдиної Помісної Церкви в Україні. Адже будь-яка спроба змінити наявний статус-кво (за якого існували три паралельні православні структури – УПЦ МП, УАПЦ та, створений у 1992-му році, Київський Патріархат) загрожувала внутрішньополітичній стабільності.

Втім, за другого Президента, Леоніда Кучми, в самих політичних елітах різко посилилися прихильники орієнтації на Москву. А отже питання про те, щоб залучити до вирішення наявних проблем Вселенського патріарха на офіційному рівні не піднімалося.

Це не означає, що Константинополь не цікавився/не мав стосунку до "українських справ". Ще до розпаду СРСР (у січні 1991) Патріарх Димитрій І у листі до Алексія ІІ в черговий раз підтвердив, що Константинополь визнає канонічну територію РПЦ лише в межах 1593 року. Що було більш ніж виразним натяком на те, що будь-які наступні церковно-адміністративні зміни в східно-європейському регіоні не можуть відбуватись без санкції Фанару (так називається район Стамбулу, в якому розташована резиденція патріархів). Серед конкретних дій, здійснених після цієї декларації, було надання (у 1996) автономії Православній апостольській церкві Естонії (що призвело навіть до тимчасового розриву євхаристичного спілкування між РПЦ та Вселенським патріархатом) та вже згадуваний прийом "у сущому сані" до складу єпископату Константинопольського патріархату єпископів УАПЦ в діаспорі. Останні були неформальним "містком", який пов'язував закордонні українські парафії та УАПЦ в самій Україні (яка не мала визнаного канонічного статусу).

З'явився також ще один "кейс", арбітром в якому мав виступити Константинополь. В своїх спробах остаточно унеможливити вирішення "українського питання", Москва пішла на екстраординарний крок – виголосила анафему (відлучення від церкви) колишньому митрополиту (а на 1997 рік – Патріарху не визнаного Київського патріархату) Філарету. Останній скористався з можливості подати апеляцію на це рішення до Вселенського патріарха. Очевидна політична обумовленість анафеми (в Україні проводилися в той час виразні паралелі з таким же безпідставним і блюзнірським відлученням, яке у 1708 році росіяни наклали на Гетьмана Івана Мазепу) давала далеко не примарний шанс, що рішення буде на користь прохача з Києва. Невідомо було, тільки коли це може статись, адже жорна церковного правосуддя можуть крутитись з різною швидкістю.

Втім, на цей раз на справедливість та втручання Церкви-Матері не довелося чекати століттями. Зміна влади в Україні після Помаранчевої Революції інтенсифікувала об'єднавчі процеси в українському Православ'ї. Посилились "проавтокефальні" тенденції в УПЦ в єдності з Московським патріархатом, причому неформальним "патроном" прихильників усамостійнення в цій юрисдикції став сам митрополит Володимир (Сабодан). З'явились певні шанси на досягнення компромісу між УАПЦ та Київським патріархатом. Переговори з Вселенським патріархатом відбувались під особистим контролем Президента Віктора Ющенко. Фіналом всіх цих зусиль мало/могло стати надання Томосу про автокефалію для церковної структури, яка була б створена в результаті об'єднання УАПЦ і УПЦ КП. В те, що до них приєднається УПЦ МП не вірили навіть найбільші оптимісти. Проте такий акт, безумовно, серйозно вплинув би і на цю церкву.

Однак не варто забувати про титанічні "контр-зусилля", які здійснювались росіянами задля того, щоб цього не сталося. У підсумку, візит патріарха Варфоломія до України влітку 2008 року не став "відправним пунктом" для історії Помісної Церкви в Україні.

Варто відзначити, що на той момент ситуація ще "не визріла". З низки об'єктивних та суб'єктивних причин не вдалось об'єднати навіть непідконтрольні з Білокам'яної церковні структури. Варто також враховувати, що певні ілюзії щодо Москви залишались і серед оточення Ющенка, і, як це не парадоксально – у Патріарха Варфоломія. Останній, зокрема, сподівався, що зможе залучити РПЦ до участі у планованому ним Всеправославному соборі. Що обмежувало його свободу дій у вирішенні "українського питання" (надання Томосу однозначно б обнулило б шанси на те, що росіяни погодяться на участь у цьому зібранні).

Невдовзі радикально змінилася також політична ситуація в Україні. За часів Януковича було згорнуто всі напрацювання в даній сфері, а діалог з Константинополем – заморожений. Повноцінного реваншу та знищення УПЦ КП та УАПЦ, як на то розраховували у Москві, не відбулося. Але було виключено, що маніпульований російським духовенством український Гарант Конституції та кондово проросійська Партія Регіонів будуть боротись за автокефалію.

Не було це "питанням номер 1" і для політиків, які прийшли до влади після Революції Гідності. Але з початком російсько-української війни на нього вже неможливо було зовсім не звертати уваги, особливо – враховуючи викличні кроки керівництва УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. У 2014-му році могло скластись враження, що в Києво-Печерській лаврі нетерпляче чекають на "російських визволителів". У ЗМІ наводилось безліч фактів антиукраїнської діяльності духовенства Московського патріархату в Україні, їхньої співпраці та гарячої підтримки сепаратистів та терористів. А щоб ні в кого не було сумнівів щодо позиції цієї церкви, її предстоятель, митрополит Онуфрій (Березовський) у травні 2015 року демонстративно відмовився, в залі Верховної Ради, встати на знак вшанування пам'яті героїв, полягли в боротьбі з російською агресією. Нечисленні патріотично налаштовані єпископи та священики УПЦ МП виглядали в ній "білими воронами". Посилилась загальна тенденція до відмови навіть від обережних кроків назустріч іншим православним юрисдикціям в Україні, які було зроблено за часів предстоятельства митрополита Володимира. Російська церква в Україні вирішила майже неприховано грати роль "п'ятої колони", все так же сподіваючись "пересидіти" несприятливий політичний момент. Де-факто єпископат цієї церкви перестав приховувати, що справжнім своїм Президентом вони вважають російського, а не українського. У світосприйнятті цих людей нинішній церковно-адміністративний устрій цілком відповідав (-є) устрою політичному. Де реальна державна влада на пострадянському просторі – в руках "царя в Кремлі", а на Банковій у Києві сидить не більше, ніж російський "губернатор" або "бунтівний Гетьман".

Продовження: Частина 2. Томос 2019 року та майбутнє Православної Церкви в Україні