Поняття інформаційної війни не є новим в історії людства, однак на початку ІІІ тисячоліття інформаційна складова відіграє надзвичайно вагоме значення як для вирішення внутрішніх проблем, так і для забезпечення успішної реалізації зовнішніх інтересів держави.

Окрім формування певних ідеологічних настроїв у суспільстві стосовно тих чи інших суспільно-політичних, економічних, міжнародних процесів, інформаційна агресія та її ініціатори перш за все ставлять собі за мету створення необхідного ідейного стержня для відбілювання не завжди популярної державної політики і реалізації негуманних, а то й злочинних кроків по відношенню до власного народу.

Яскравий приклад маніпулювання громадською свідомістю, створення ілюзії зовнішньої загрози та ідейного національного ворога, формування потужного ксенофобського руху маємо можливість спостерігати в межах прямої видимості об'єкта, себто у північного сусіда – Росії після становлення у державі дійсно двоголового самодержавства.

Аналізуючи ті зміни, перш за все у сфері внутрішньої політики, забезпечення прав і свобод населення, міжнародних відносин, які відбулися в Росії після обрання (читаємо – возведення на престол) В.Путіна у 2000 році після історичного «Я ухожу…» царя Бориса, бачимо, що з країни, яка після 1991, а згодом й після 1993 року мала змогу перетворитися на більш-менш демократичну, Московія повернулась в часи раннього радянського тоталітаризму, коли ще не було Сталіна з усіма наслідками його «залізного» керівництва, але вже доволі потужним став вплив «диктатури пролетаріату».

Саме після приходу Путіна в нової влади виникла проблема ідеологічної складової для полінаціональної 1/5 частини суші, ефективне керівництво якою неможливе як з точки зору здорового глузду, так і на переконання світових фахівців в галузі державного управління.

Поштовхом для віднайдення ефективного рішення даної проблеми стали події 11 вересня у США, коли, після прийняття відповідних антитерористичних обмежень західними країнами, Росія, читаємо Путін, отримала своєрідний карт-бланш перед світовою спільнотою для вжиття під соусом боротьби із внутрішнім тероризмом превентивних заходів по згортанню свобод насамперед для власного населення. Задурманені ідеологічною пропагандою, яка тотально пропагувалась «підкореними» мас-медіа, росіяни підсвідомо відмовилися від багатьох прав і свобод перед уявною, штучно сформованою загрозою з боку «кавказьких тетрористів». Це був перший крок на шляху до морального задурманення власного народу, однак коли після умовного завершення «другої» чеченської війни загроза внутрішнього терору ніби то була зліквідована, виникла чергова необхідність пошуку «ворога», навколо боротьби з яким можна писати казку про доброго царя.

Перерозподіл державних ресурсів в руки контрольованих владою олігархів внаслідок полювання на неугодних, монополія одного владного клану, сформованого з представників спецслужб, соціальна несправедливість в суспільстві, офіційне небажання влади викрити і покарати головних винуватців викликали неконтрольовані процеси і назрівання протестного потенціалу в країні. Як наслідок, черговим «цапом-відбувайлом» було визначено представників кавказьких і середньо-азійських народностей, які на той час масово заполонили центральні російські мегаполіси. І знову ж таки ключову роль у «объединении русского народа» відіграли маріонеткові ЗМІ, які в один голос почали істерично кричати про ісламську загрозу. На ґрунті дешевого національного популізму зросло збіжжя расистських проявів та ксенофобії.

За ширмою відродження російської культури і самобутності новий режим в Кремлі сформував надпотужний механізм маніпулювання свідомістю, який ефективно застосовується в залежності від зміни державних пріоритетів. Відкинувши демократичний шлях розвитку, необхідність перебудови пострадянської російської промисловості та налагодження власного виробництва (фактично уся дохідна частина держбюджету РФ формується за рахунок надходжень від експорту енергоресурсів), кремлівськими стратегами було обрано шлях побудови такої собі доктрини відродження «Великої Російської Імперії». Терміново було здійснено упереджуючі чистки влади, показові процеси проти російських олігархів та чиновників, сплановано провокації для виправдання жорстких дій влади.

Скрізь було розставлено журналістів – «патріотів Росії», які виконували роль інформаційних координаторів по формуванню вигідного соціального забарвлення тієї чи іншої ситуації шляхом спотворення та недостовірного подання інформації. Для країн сусідів було визначено статус – «персональний, або колективний ворог Росії та росіян» (російськомовних, російсько-культурних, загалом майже всіх, хто має хоча б найменше відношення до Росії). Також було винайдено або поновлено міфи про російську цивілізацію, над якою нависла загроза «вестернізації», про релігійну неповторність російського православ'я, про історичну приналежність тієї чи іншої території до Росії. В умовах, здавалося б, відкритості всієї повноти інформаційних потоків, якимось дивним чином ідеологічне зомбування населення тієї, або іншої території діють безвідмовно. Таким чином, забезпечивши собі гарантію більш-менш контрольованого «спокою» в середині Росії, Кремль розпочав активну інформаційну діяльність за межами своєї території, насамперед в країнах, де пересікаються геополітичні інтереси Росії.

Великодержавна заангажованість, абсолютне небажання сприймати право сусідніх держав на визначення власного зовнішньополітичного вектору, тотальна цензура ЗМІ, фактичне нехтування правами та свободами власних громадян, прагнення за будь-яку ціну нав'язати свою власну точку зору будь-якій державі, яка попала у сферу геополітичних чи економічних інтересів Росії – ось основні риси сьогоднішньої влади в Росії.

Не дивно, що об'єктами «шаленої братньої любові» стали дві країни пострадянського простору – Україна і Грузія. Повертаючись до подій серпня 2008 року, початку грузино-російського конфлікту, хочеться нагадати, що задовго до 8.08.08 російськими ЗМІ, включаючи російські та контрольовані з Росії зарубіжні інтернет-ресурси, розпочалось тотальне нав'язування думки про «поганих грузин» і «знедолених на чужині російських громадян», що в подальшому й стало формальним приводом для введення військових російських частин на територію суверенної держави для підтримки сепаратистських маріонеткових урядів Абхазії і Південної Осетії. Наслідки згаданого військового конфлікту, якому передувала масована інформаційна пропаганда і зомбування, спричинили певну пасивність ряду західних держав, а також підтримку і схвалення військових дій «по прінуждєнію к міру» Грузії в самому російському суспільстві.

Розглядаючи інформаційну агресію Росії стосовно України, у т.ч. через призму військової агресії в Криму та Донбасі, а на даний час – і на Півдні та Сході нашої держави, необхідно відзначити, що вона носить набагато ширший характер і глибшу спланованість, аніж це було раніше.

Насамперед, пояснення цьому лежить в геополітичній площині і стратегічних планах Росії на пострадянському просторі, які в контексті спрямувань України до країн Європи та НАТО набувають дедалі відвертіших антиукраїнських форм.

Коротко дослідивши інформаційне наповнення російських ЗМІ за останні роки, простежуємо багатовекторність інформаційної агресії, яка охоплює фактично усі сфери міждержавних україно-російських відносин. Поетапно Кремлем була ініційована масова істерія в мас-медіа навколо будь-яких спрямувань України на Захід, — чи то економічних, чи культурних, чи інтеграційних. Російські ЗМІ всіляко намагались очорнити кроки вищого керівництва України в напрямку приєднання до ЄС та НАТО, подаючи це, як порушення права «насєлєнія» визначати економічний і військовий статус держави.

Приклади інформаційної війни, її ознаки та спрямування з боку Кремля можна наводити до безкінечності. Як у свій час сказав Йозеф Ґеббельс, основоположник нацистської пропаганди, – чим більша, огидніша брехня, тим швидше в неї повірять. Кремль використовує будь-який привід у виправданні війни проти України. Якщо немає нового, його вигадують.

Можемо тепер тільки констатувати, що Україна з першого ж року проголошення своєї незалежності стала об'єктом пропагандистських операцій та довготривалого психологічного впливу з боку Росії, яка з тугою та болем не може позбутися свого імперського минулого.

Саме перемога на полі бою і паралельна інформаційна протидія усіма можливими засобами зможе переламати хребет «кисельовщині», а самих росіян – примусити з часом прозріти і подивитись на своє життя без рожевих окулярів. Як це трапилось у Німеччині після падіння Третього Рейху. Щоправда, картина тоді буде дуже й дуже шокуючою. Хоча цю країну ніщо, окрім шокової терапії і тотального територіального переформатування, уже не врятує. Все буде Україна!