«Запомни, друг, пройдет она,
Так называемая гласность.
И вот тогда Госбезопасность
Припомнит наши имена».
Цей віршик ми напівжартома цитували один одному 19 серпня 1991 року.
Ну ж путч, а як?
Я працював тоді на заводі...
Ми застрайкували, так...
Не у тому сенсі, що оголосили страйк...
Просто працювати не хотілося...
Хотілося триндіти про поточний політичний момент...
І ми про нього тринділи в курилці. Інколи відволікоючись на те, щоб сходити до цеху та гепнути спирту, попередньо розбавивши його дистильованою водою...
Спирт нам видавали від душі, тож пити було що...
Ми були прогесивними людьми..
Себто, хотіли жити, як на Заході — щоб усе було в магазинах, та на все вистачало грошей"...
Ось тільки не знали, що для цього треба працювати. Або ж страйкувати по-справжньому...
Втім, тоді був путч...
Сьогодні дехто з експертів вважає, що якби гекачепісти зачекали із своїм виступом до зими 1991-92 рр., їм би усе вдалося.
Можливо, й так.
Але чи могли вони чекати?
Вже наступного дня, 20 серпня, мало б відбутися підписання нового союзного договору між республіками СРСР.
Щоправда, на той момент його готові були підписати лише три республіки — Росія, Казахстан та Узбекістан.
Прибалтика та Грузія на той час вже проголосили незалежність, а відтак, підписувати договір не збиралися взагалі.
У більшості інших республіках верховні ради не встигли дати згоду на підписання — для таких очікувалося приєднання до договору пізніше, у вересні та жовтні.
А в Україні просто не визначилися, що воно таке, отой договір.
Я пам'ятаю засідання Верховної Ради України 27 липня 1991 року, на якому обговорювалося, чи варто той договір підписувати.
І чи варто взагалі відправляти делегацію до Москви...
Порішили, що наразі не варто...
Виступ Плюща, який розкритикував союзний договір вщент...
Виступ Хмари, який почався зі слів: "Я не так боюся поганого союзного договору, як боюся гарного",,, Мовляв, гарний договір — це замануха, після якої Москва затягне удавку на шиї України...
Відклали розгляд питання до вересня...
То чи могли гекачепісти відкласти свій путч на пізніший час?
Звісно, ні.
Адже наступного дня СРСР зменшився б до 3 союзних республік.
А Україна, можливо, свякувала б День Незалежності не 24, а 20 серпня.
Втім, повернусяя до особистих спогадів.
На другий день путчу, 20 серпня 1991 року, ми продовжували теревеніти про поточний політичний момент...
Тут трохи нової інформації підвалило...
Наш парторг цеху, але за переконаннями демократ, Михайло, якраз прилетів із відрядження у Москву. Привіз звідтам роздруківку указу Єльцина про незаконність ГКЧП та притягнення його членів до кримінальної відповідальності за статтею "зрада батьківщини".
Наклеїв цей листок формату А4 на стінну дошку, тоді абсолютно порожню (стінгазету перестали робити рік тому).
Через кілька годин заступник начальника цеху цей листок обірвав. Мотивував це тим, що ГКЧП заборонив "провокації".
Ну, до того часу усі, здається, вже встигли прочитати...
А у нашій компанії думки розділилися. Я, як наймолодший і, відповідно, найзапальніший, наполягав на поїздці до Москви — боронити демократію...
Мій хресний, як найстарший, теж наполягав на поїздці. Але у протилежному боці — до Німеччини. Мовляв, нафіг з цієї країни. Ну, він тоді був схибнутий на Німеччині, бо з'їздив туди півроку тому та повернувся сповнений вражень.
Арнольд (не ім.я — прізвисько) мовчав, хоча усім своїм виглядом демонстрував підтримку ГКЧП — мовляв, наведуть порядок.
Сенсею (теж прізвисько) взагалі було все пофіг — аби ніщо не заважало йому фарцувати...
Мій майбутній кум, нібито, погодився їхати до Москви, але потім якісь побутові проблеми йому завадили.
Ну, я налаштувався їхати...
Та от біда — білетів у касах не було, ані на потяг, ані на літак.
Але я мав впливову бабцю. Пішов до неї, аби вона допомогла дістати квитки. На що бабця відповіла, що ні до якої Москви мене не відпустить. І взагалі — зараз спорудить власну барикаду у дверях квартири, через яку я не прорвуся. Бабця була з репресованих народів...
Батьки теж вмовляли нікуди не їхати...
Я дозволив себе вмовити...
Відтак, разом з м айбутнім кумом, ми почали шукати спосіб захистити демократію у рідному Львові. Так і не знайшли аж до кінця путчу...
А наступного дня остаточно стало зрозуміло, що до Львова війська не введуть...
Більш того, стало зрозуміло, що путч провалився...
Щоправда, це відбулось не одразу.
Зранку ще було тривожно...
Радянське телебачення повідомило, що вночі відбулися якісь "провокації", що якісь "п'яні молодики" полізли голими руками на танки та "отримали гідну відсіч"...
Але ж ми слухали "ворожі голоси" — "Радіо Свободу", "Вільну Європу", "Голос Америки"... Особисто я надавав перевагу Бі-Бі-Сі. "Голоси" у Львові тоді вже не глушили...
Хтось приніс до цеху радіоприймач, біля якого ми гуртувалися...
З "ворожих голосів" ми й дізналися, що у Москві вночі загинули троє людей...
Згодом дізналися, що з Москви виводяться війська...
Ніхто й надалі не працював...
І надалі це не було страйком — просто працювати не хотілося. Були важиливіші справи — триндіти про долю Вітчизни.
Наш начальник цеху був типовим горбачовським "висуванцем"...
Сам колись був робітником, отримав освіту у Політесі, став начальником...
Трохи за 30 йому було на той час. Старші робітники були з ним на "ти" та зверталися просто : "Славко".
Я був на "ви", ще віком не доріс "тикати"...
Так ось, наальник цеху, зайшовши до курилки, задав одне лише питання: "Хлопці, план виконаємо?".
Ми його запевнили, що так: ось тільки зараз покуримо ще день-два, вип'ємо спирту та виконаємо план...
Заступник начальника натомість був переконаним комуністом... У віці "поза 60". Він намагався змусити нас працювати. Його ніхто не посилав на відому адресу. Навіть робили вигляд, що слухаємо. Поверталися на робочі місця. Там пили 50 грам спирту і знов йшли до курилки...
Ну, або до радіоприймача — послухати "ворожі голоси"...
Отак і подолали "хунту"...
На цьому, мабуть, звіт про те, як я провів ніч з 19 на 22 серпня 1991 року, можна вважати закінченим. Але..
Уявімо, що ніякого путчу 19 серпня не було.
Що б ми мали "на вихлопі"?
20 серпня Росія, Казахстан та Узбекистан підписують новий Союзний договір.
У тексті документу російською по білому написано: для країн, що його підписали, Союзний договір 1922 року втрачає силу.
А як для решти? Ну, нехай не втрачає...
Нехай решта республік ще залишаються де-юре у старому Союзі, але без Росії...
Нехай пізніше вони (не всі) приєднаються до нового Союзу...
За винятком України. Бо навіть тоді новий Союзний договір в СРСР називали "формулою 9+1" — мовляв, Росія плюс 9 республік. У ці "9" Україна НЕ входила.
Чи уламали б Кравчука? Навряд. Українська компартійна еліта вже тоді всіляко опиралася Москві. Риторика Плюща у Верховній Раді — найкраще тому підтвердження. А Плющ був дусить впливовою особою серед комуністів України.
Тож, станом на грудень 1991 року Україну чекала "повзуча незалежність".
Інші республіки увійшли б до нового союзу,, залишивши нас у старому — насамоті.
Ми отримали б незалежну державу на кшталт Білорусії Лукашенка — цілком соціалістичну, з туманними перспективами розвитку... На що й сподівалася українська компартійна еліта...
Що у геополітиці? Теж цікаво.
Закавказзя.
Азербайджан точно увійшов би до нового Союзу. Бо союзне керівництво виступало за збереження у його складі Карабаху. Як відомо, сучасна Росія робить усе із точністю до навпаки — підтримує Вірменію.
Відтак, азербайджанські нафта та газ опинилися б під контролем Росії. Не одразу, але на теперішній час — безумовно.
Ну і Середня Азія.
На той час у них була біда з продовольством. Увійшли б до Союзу. без питань. Туркменістан би зі своїми газом-нафтою теж опинився під ковпаком у Росії... А що Казахстан? Назарбаєв мав тоді стати віце-президентом нового Союзу. Хто б опинився на чолі Казахстану? Бозна. Скоріш за все, найпотужнішої середньоазійської країни на пострадянському просторі не відбулося б...
Я не гуру політаналізу. І, тим більше, — не моделювальник альтернативної історії.
Не знаю, як би ми жили зараз, якби не путч...
Знаю про себе...
Я б не звільнився з заводу 1 січня 1992 року...
Не поступив би до унівеситету...
Не познайомився б із купою цікавих людей...
А відтак, — оті вісім "хунтерів" з ГКЧП таки рішуче вплинули на моє подальше життя...
І ні, я не буду їм за це дякувати...
Натомість, подякую тим, завдяки кому той путч провалився...
На цьому — усе!
