Українське суспільство барвисте виразками, що їх породила окупація ХХ ст. – відсутність довіри владним інституціям, цінності безпеки (за Інґлегартом) і одвічна теза про «двох українців – трьох гетьманів». Немало людей все ще споживають інформацію з 1+1 та Інтеру та качають VPN для доступу до російських соцмереж. Серед цього сюру вкотре підіймається питання гідності і Гідності – від усвідомлення себе українцями до оцінки здобутків Революції 2014 року.
Ми звикли уявляти гідність як запалену суміш егоїзму та шовінізму приправлену влучним історичним міфом. Утім, гідність у культурному контексті найчастіше стосується відношення до інших людей – гостинності до жебраків, мандрівників та хворих.
І з цим в українців поганенько. Візьмемо, до прикладу, три основні групи маргіналізованих: наркозалежні, ув'язнені та неповносправні. На перших суспільство майже завжди ставить хрест, а реабілітаційні центри частіше стають місцем корупційних схем та відвертого насильства, запакованого формулюванням «індивідуальних практик».
До колишніх ув'язнених стосунок не кращий – таку людину не сприймають повноцінною; за нею завжди тягнеться слід її злочину, через що навіть найкращі практики адаптації зводяться нанівець. На щастя, покращується ситуація з неповносправними, хоча печерна уява про дітей з, наприклад, аутизмом чи синдромом Дауна все ще майоріє – таких людей остерігаються, не беруть на роботу і деколи навіть побоюються.
І тут до цієї категорії додаються «діти сєпарів»: абітурієнти з тимчасово окупованих Росією територій, які вже скоро стануть невід'ємною частиною авдиторії наших ВНЗ.
Точаться запеклі дискусії, політики збирають рейтинги на емоційних висловлюваннях.
Але ключовою проблемою є не сама наявність абітурієнтів з ОРДЛО. Ніхто ж не має сумнівів, що за n років одружуватимуться пари, батьки чи діди яких воювали по обидва боки барикад російсько-української війни? Подібні сценарії вже задіяні на Балканах та у стосунках Ірландії з Великобританією.
Ключовою проблемою є відсутність стратегії адаптації студентів ОРДЛО у контексті гібридної війни з РФ.
Іншими словами, на людину, що так чи інакше провела молодість на окупованих територіях, ФСБ і «МГБ ДНР» має набагато більше важелів, аніж освітня система України. Додамо до цього приправу з youtube-сміття на кшталт Шарія і отримаємо коктейль молотова в голові міленіала.
Ні українська державна освіта, ні культурна політика (вона взагалі є?), ні засоби масової інформації не зможуть протидіяти метафізичній Росії у голові несформованого юнака чи юнакині.
Властиво, неважко передбачити майбутній сценарій:
- охлос почне емоційно теревенити про «дітей сєпарів», ті, в свою чергу, підуть в опозицію, градус конфлікту зростатиме
- певна політична сила збере дивідендів на черговому простому рішення вкрай, вкрай, вкрай складної проблеми
- три чверті України знов проголосують за казна-що, а винуватцями окреслять «дітей сєпарів».
Аби його уникнути, необхідно вкотре нагадатися про Гідність і усвідомити, що бути українцем – це бути відповідальним не лише за державну атрибутику і патріотичний антураж, а й за вирішення усіх складних проблем та бід, що спіткають Україну.
