«Дьявол начинается с пены на губах эпилептика...» Я розумію, що можна до кінця світу цитувати мудрий вислів Ґріґорія Помєранца, стикаючись із трагічним, просто фатальним невмінням наших людей вести дискусію. Але цей образ заслиненого ангела... У принципі він правильний, та щось завжди не давало мені в ньому спокою. Як це й буває часто з правильними образами, що перетворюються на постулати. І я зрозумів, що саме.
«Слина» в нормальної людини, яка загалом здатна до коректного висловлення суджень і адекватної поведінки, з'являється аж ніяк не від того, що аж так зашкалює самооцінка і тисне так звана «своя правда» – єдина і неподільна для всього світу. Ні, вона з'являється від безсилля, від принципової неможливості діалогу з обмеженими людьми. Не тому, що вам не подобаються їхні погляди. А тому, що ви знаєте: їхні обмежені погляди поділяє критична маса людей і будь-які розмови про зміст впираються в цю зашкарублу форму, сплетену з упереджень, фобій і стереотипів. Чи то про «руку Кремля», чи то про «всесвітню змову», чи то про «порнократію», чи то про «гомодиктатуру», чи то про «вашингтонський обком», чи то про «всіх-українців-фашистів». До кольору, до вибору.
Річ у тому, що ви на своєму одинадцятому році існування в соцмережах знаєте: як би ви не хотіли дійти істини або просто порозумітись, уже не кажучи про те, щоб когось у чомусь переконати, більшість цих інтернет-обмежених приходять сперечатись не для того, щоб дійти спільної думки, якоїсь видимості консенсусу або просто порозумітись. Вони знають усі відповіді наперед. Вони приходять на цифровий vanity fair і торгують своїм цифровим образом. І вся ваша коректність, готовність до дискусії і природна тактовність у певний момент стикається з оцією залізобетонною конструкцією. «Слина» з'являється не від того, що ваша правда або ваші переконання кращі, а від принципового безсилля пробити залізобетонну конструкцію, від апріорної неможливості бути почутим.
А правда... Та немає в мене бажання нав'язувати нікому свою правду. Я не маю жодної правди, а тим більше Правди. Правда відійшла разом із епохою Помєранца. Дискутувати треба завжди тільки з тими, в кому відчуваєш потенціал відкритості, здатність до самоіронії та щось більше, ніж просто бажання наплювати цифровою слиною або приклеїти ярлик, або вивести на чисту воду, або зацькувати, або нахамити, або приділити тобі шухлядку.
Перевірено досвідом: якщо ви ведете дискусію з кимось, це ще не означає, що цей хтось веде дискусію з вами. Ось у чому річ, як мені здається. Стиль визначається не лише вами, а багато в чому зумовлюється принциповою непритомністю вашого співрозмовника.
